ВИБІР БЕЗ ВИБОРУ
Автор Савчин О.М.
Й досі в селі пам”ятають той страшний й непростий час лихоліть. Багато тоді було наплутано і нав”язано вузлів. Багато з них було криваво розв”язано у війну й при колективізації, а ще більше зосталось на потім. І нелегкий ,часто трагічний рахунок пред”являвся і живим, і мертвим. За борги тоді платили майном, волею, а бувало й життям всієї сім”ї.. Бо ж, мало не в кожному кутку села споконвіку були люди, які доносили на своїх сусідів, мстили, за те що хтось багатший або скоса глянув при зустрічі. Завжди в селі віршаться якісь справи: праведні і неправедні. Звісно, влада не могла б контролювати села, якби не сексоти. І вони знаходились майже на кожному сільському кутку…
Під осінь Немчиці, колись велике волинське село, завмирає.
Приїдуть відпускники на літо, поживуть, пошпортаються в огородах, відпочинуть від міської суєти – і знову на городське сідало.
Але серцем Олексій все частіше був там, біля покинутих хат. Відчував всім своїм нутром, як вмирають села і хутори.Зрушили селяни з місць, зриваючи одвічні устої села. Це в місті люди течуть і течуть, і ніхто не відає про іншого більше ніж на покоління вперед. А в селі піднімаються багатовікові образи, згадуються криво сказані слова, передаються з покоління в покоління, випливає на поверхню зло, вчинене не лише батьками, а й дідами.
Й досі в селі пам”ятають той страшний й непростий час лихоліть. Багато тоді було наплутано і нав”язано вузлів. Багато з них було криваво розв”язано у війну й при колективізації, а ще більше зосталось на потім. І нелегкий ,часто трагічний рахунок пред”являвся і живим, і мертвим. За борги тоді платили майном, волею, а бувало й життям всєї сім”ї.. Бо ж, мало не в кожному кутку села споконвіку були люди, які доносили на своїх сусідів, мстили, за те що хтось багатший або скоса глянув при зустрічі. Завжди в селі віршаться якісь справи: праведні і неправедні. Звісно, влада не могла б контролювати села, якби сексоти.І вони знаходились майже на кожному сільському кутку..
Все почалося тієї холодної зими 1947 року, відразу ж після Коляд.Тоді у Немчицях всіх розкуркулених селян загнали у найбільшу хату на Вигоні. Кращі хати комнезімівці на чолі з Ткачем, якого прислали звідкісь зі сходу, забрали собі або повіддавали фронтовикам.
На сход села людей зганяли немчицькі активісти Свирид, Карп, Данило та Петро. Зібрали всю голоту. Багатих і заможних не кликали. Зібралися по питанню вступу у колгосп, навіть назву вже придумали, хоч і колгоспу ще не було – “Радянська країна”.
До столу проштовхався комітетчик сількому Ткач,заговорив емоційно і рішуче розмахуючи руками.
– Товариші, наше щастя тільки в колгоспі! Недарма на нашому червоному полотнищі майорить серп. Мабуть бачили на прапорі, що майорить над сількомом, така емблема – серп і молот. Це означає, що селяни разом з робітниками. І в цьому наша сила.
– Серп і молот на хаті, селом керують бідні дяді – хтось вигукнув з переповненої світлиці.
– Адже ти ,Ткаче приплівся з совєтами з багатого краю, де за вашої влади і через ваші колхози там навіть перед війною страшний голод збирав свою смертельну жатву. Хіба ж не їли у вас дітей? Ти ж навіть зараз зимою не маєш в чому вийти на люди, то ж днюєш і ночуєш в сількомі.
Але комітетчик, наче й не чув і приступив до питання, через які зібрали сход села.
– Ну, а тепер ставлю питання про вступ до колгоспу всіх бідняків нашого села Немчиці. – -Наголошую:усіх до одного бідняків з нашого села.
– Тільки добре став, щоб не повалилося,- пролунало з задніх рядів, – Он в сусідньому селі колгосп уже розвалився, не прохазяйнувавши й місяця. Буде так і в нас.
– Так от товариші, в колгоспі в нас все буде общє і заживемо ми всі рівноправно і щасливо. Разом будемо господарювати, і не буде ні бідних, ні багатих, повторюю – все буде в нас общє: земля,стайні,худоба, реманент.
– А жінки, теж будуть общі?- поцікавились нежонаті, – нам казали червоноармійці, що були в нас на постої, що буцімто при комунізмі; і жінки, і діти общі будуть. Хіба не так?
Тут Ткач не витримав і пригрозив.
– Кожного,хто буде поширювати подібне , поки не буде спеціяльної вказівки згори, радянська влада буде нещадно карати, вплоть ло расстрєла.
– Та ми нічого, – розгубилися цікаві , – ви ж самі тільки-но казали, – все буде общє.
– Нам то шо, наша хата скраю, і ми бідні і з нас ніщо взяти… – але, якщо не можна взнати, то й хай буде і так.
Дуже вже не хотілося селянській бідноті йти в той таємничий колхоз. Вони звикли до віками усталенного самостійницького життя і міняти щось у ньому не збиралися, а тепер й справді прийдеться працювати на когось. Самому що: десь щось заробили, щось сусіди позичили. Бог пошле, їли що попало, а тепер, як гуртом стануть робити, хто зна що воно буде? Коротше кажучи, нічого з того колхозу не буде.
– Он, кажуть, начебто навіть у Святому письмі написано: …” зійде диявол на землю, буде жерти людей. Багато,погань,зіжре, а ті, що залишилися живими, будуть спати в великій господі, і все буде в усіх общє: і жіни, і діти.”
В хаті були й такі, що вірили й не вірили цим побрехенькам. Хотіли розібратися в такому непростому питані, а у відповідь почули погрозу розстрілу. Мовчить біднота.
– Ну, так, хто вступатиме до колгоспу – переходить на крик Ткач.
У відповідь – ні-чи-чирк.Переглядаються межи собою, мовляв, є бідніші, то хай вони і першими вступають.
– Мене записуйте – проліз крізь натовп Вусик.
– І мене, – слідом поспішив його сусід Керза.
Присутні вмить пригадали, як ці два товариші-сусіди завжди бралися за роботу у великі свята. Десь років п”ять тому, вони під час повені, на яку припав якраз Великдень,смолили чайку. Закінчили роботу, як люди паски посвячені несли додому. Не встигли проплисти з десяток метрів, як чайка потонула, ледь вибралися на берег. Зрозуміло чому так трапилось, бо у свято робили.
” Ось такі безбожники і невдахи будуть заправляти у колгоспі” – зробив висновок , не такий вже й бідний, колишній просвітянин Турчик , – хіба ж можна довіряти таким людське добро?”
… Мовчить сільська біднота. Притихли. Може краще зачекати, подивитись що буде з тим колхозом. Якщо складеться все добре, то ніколи не пізно вступити. А, ні, то жити,так як і жили споконвіку. Але своїм хліборобським нутром відчували що нічого толкового з того общого господарювання не вийде.
Вийшли селяни на вулицю, думають, курять, сперечаються, ледь не до бійки доходить.
– Я не проти колхозу,- озвався з натовпу Савчук.
– Та все оце, і вдень і вночі думаю. Якщо по правді, то жалко віддавати свою худобину у чужі руки, та й жінку свою шкода. Тепер вона моя, а в колхозі – вже не тільки моєю буде.
– А мені нема чого втрачати – заперечив Вусик, – якщо годувати будуть і чоботи дадуть у колхозі, то я вообще за колхоз. І пішов записуватись. За ним записалося до колгоспу, ще кілька чоловік.
– Ну що ж не хочете в колгосп, посидите в коморі, може обдумаєтесь – просичав Ткач.
За хвилину комора була повна. Люди в невеликій коморі стояли так щільно, що й рукою ворухути не могли.
– Будете тут сидіти, доки в колхоз не вступите – залякували комітетчики. Біля дверей з наганми стали міліціонери, мабуть навмисне прислані з району заради такого трафунку.
– Випустіть, я запишусь! – гукнув старий Тарас, – я тут не видержу і дня, я до ранку сконаю, і так нічого на господарстві в мене нема.
– Виходь Тарасе – зкомандував Ткач.
Через поріг переступив вже зовсім старий дідок, років під вісімдесят. Він тремтів і ледь пересував ноги.
На порозі комори появився міліціонер.
– Ну що більше, ніхто не хоче записатися?! Нічого, посидите з тиждень без хліба, на одній воді, вступите до колгоспу, як миленькі. Он в селі, що від вашого недалеко, вислали дві сім”ї в Сибір; на другий день майже все село колхозним стало – заспокоїв він селян.
Правий виявляється був конвоїр: на ранок всі без виключення, записались у колгосп.
Після того сходу і добровільного створення колгоспу з бідняків по селу бродив неспокій, в серцях селян поселилася тривога. Душу кожного селянина точив черв”як сумніву. Ночами в оповитих мороком хатах рипіли сінешні двері, де-не-де займалися й гасли вогники. По дворах снували ледь помітні в темряві тіні. Інколи захрьокає свиня, закудахтають кури, замукає телятко. Люди вирізали худобу і ховали в глибоких ямах під гноєм сільський провіант. Тільки перед самісіньким світанком забувалися в тривожному сні, а вранці тривога змінювалася надією. “Може дасть Бог – обійдеться.То з району така вказівка прийшла, може взнає Сталін і відмінить самоуправство районних самодурів-начальників і все стане на свої місця.”
Мудріші скрутно хитали головою: “Ні, нічого не зміниться. Марна надія. Невже там у наверху не розуміють, що такі господарі, як Ткач, Вусик, Керза і старий Тарас нахазяюють на упокій. Вони і своєї кровної землі ніколи толком не обробляли. Хоч і землі тієї в них по жменьці було, а щороку на ній родилися лише бур”яни, серед яких вікна їхніх хатинок ледь визирали”.
… Хазяйновитий Савчук тинявся по двору. З голови селянина ніяк не виходила одна думка: “Як так можна! Уявити тільки: нічия земля. Та таке жодна нормальна людина не придумає. Що ж це твориться, наче перед кінцем світу?” Селянин хапається за голову і йде до стодоли. Входить і сідає на лаву. У кутку сани, віз, хомути, збруя. Пахне коломастю і потом худоби. Не піде він у колхоз. Не піде, ні за що не піде. Один буде робити до сьомого поту, не дасть тим безтолковим його трудом користуватися. Від таких думок затріпотіло серце, почала боліти голова. В тяжких роздумах насувався ранній зимній вечір.
На невисокому столі з темних від старості дубових дощок, парувала варена картопля і величезний горшок з борщем. Величенька Савчукова сімейка сіла за стіл, взялася за ложки.Всі жадібно накинулись на вечерю.
– Ото проголодались! – дивується господиня,- наче з голодного краю.
– Не каркай, скоро і в нас буде голодний край – зауважив Савчук,- он, як прийдуть голодранці, опишуть усе, тоді розбагатіємо…
Савчук, мов накликав біду, наче слово в погану пору сказане. Ще не скінчилася вечеря,а стежці до Савчукового двору показалися силуети комітетчиків на чолі з Свиридом. Ткача не було, бо мабуть не було в чому йти по снігу.
– О, вже пруть! – бліднучи, сказав господар, – прийшла голота, відчиняй ворота – одним подихом , але чутно прошепотів Савчук.
-…Прийшли до тебе, за твоїм багатством – глухо, знічев”я пояснив Свирид, – будемо описувати твоє майно. Нічого не сховав?!, – витягайте все з сундуків і скринь, показуй все, що є на хозяйстві.
Комітетчики рискали зо дві години на савчуковому обійсті. Перед тим, як піти , Свирид порередив, щоб через дві години на обійсті і духу савчукового не було
-Чому!? – обурилися Савчуки.
– А так,тут буде контора колгоспу, хата в тебе добра, під бляхою, просторі кімнати, а нам саме така й потрібна.,- Не підкоритесь, завтра ж вишлемо туди , куди й очі не побачать.
– А куди нам!? – хмуро і як лише міг , спокійно запитав господар.
– А то ваша справа, куди хочете, туди і йдіть, займайте любу покинуту хату. – Забрати можете собою лише по одній сорочці на заміну, більше нічого в руки брати не можна. – Це все наше, то єсть- колхозне. Описане.
– Ну йдіть, темно вже, ідіть !- комітетчики прикладами зброї випровадили Савчуків за ворота свого двору.
Савчук озирнувся на своє подвір”я і вперше у своєму житті гірко заплакав…
….
Після повальних обшуків і опису майна на протязі зими і висилки двох сімей за межі області, переважна більшість селян добровільно вступила до колгоспу, або як вони казали -колхозу.
Наступила весна. На першій же колективній посівній, в кущах на березі річки знайшли утопленика. Тіло по пояс було занурене у воду, а ноги розкинуті на березі, мабуть пив воду і ненароком захлинувся. По крайній мірі такої версії дотримувались слідчі. Утоплеником виявився головний сількомівець -Ткач. А під час сіножаті і скирдування сіна Голова колгоспу Свирид, мабуть теж випадково, потрапив під кінну волокушу, його так скрутило і пом”яло в сіні, що він тиждень промучився і не приходячи до пам”яті, помер.
Решта комітетчиків, один за одним втратили обійстя від пожеж, що розпочиналися відразу з чотирьох боків і виникали ні від чого, самі по собі – мабуть теж випадково…
SP \ САВЧИНПОСТ 