Який же я дурний, що виїхав з німців

Був звичайний  буденний день. Не поспішаючи добирався на роботу. Тішився, не помічаючи мокрого брудного тротуару і заляпаних багнюкою кучугур снігу обабіч вулиці. Попереду мене йшли, голосно розмовляючи, двоє згорблених дідусів. Через те що розмовляли голосно, відразу вловив  суть розмови. В одному з них легко впізнав селянина. Зовсім неважко було здогадатися, як він живе, недоглянутий, обділений звичайними побутовими зручностями і статками.

Розповідав він, як чотири роки тому повернувся з Німеччини. Переїхав і не застав в селі жодного з родичів.
Донька живе в Німеччині, викладає математику в коледжі, а внучка навчається в німецькій школі, яка їй дуже подобається. Їхнє житло розташоване на другому поверсі будинку. З балкона видно зелену галявину, на якій сусіди часто влаштовують пікніки. При цьому ніхто нікому не заважає зайвим галасом, як, зрештою, і в повсякденному житті. О десятій вечора в місті вже панує повна тиша.
Там  неймовірно чисто. Під’їзди в будинках постійно вимивають знизу доверху, миють тротуари і навіть трамвайні колії.
Який же я дурний, що виїхав з німців. Що мене тут чекає? Скромна пенсія, на яку ледь животію ?  А ,там, в чужій країні,таким як, я ,на яку вони не працювали жодного дня, виплачують їм соціальну допомогу, яка щонайменше у шість разів перевищує їхні українські пенсії. За ці гроші вони можуть дозволити собі будь-які продукти харчування, тим більше, що м’ясо, молоко, овочі й фрукти там значно дешевші, ніж у нашому краї, в якому, як нас переконують чиновники від влади, варто жити. Правда, не розповідають, як вижити в злиденній країні, яка кинула напризволяще своїх громадян.
Про медичне забезпечення в Німеччині треба говорити окремо і лише після того, коли сто разів скажете собі, що сприймете цю інформацію спокійно і без нервового зриву. Бо хіба можуть українці лишень уявити собі, що в лікарні кожного дня зранку їм міняють постільну білизну?Тоді, як у нас, коли пенсіонери ідуть на стаціонарне лікування зі своїми простирадлами-наволочками і беруть щонайменше свою пенсію за місяць, щоб придбати ліки, бо знають, що їм навіть шприц безкоштовно не дадуть. Та найперше, ледь переступивши поріг лікарні, мають внести до каси лікарні сто гривень і при цьому заповнити заяву, що це їхня добровільна пожертва, а в Німеччині люди жодної копійки не витрачають на медикаменти і навіть на найскладніші операції, бо про них дбає держава, яка, щоправда, не галасує на весь світ, що в цій країні варто жити…