Мадярська окупація українських земель у 1941–1944 рр.

Мадярська окупація українських земель у 1941–1944 рр.

У 1941–1944 рр. в радянській Україні несли окупаційну службу500 тис. німців, 300 тис. румунів, до 100 тис. угорців, 50 тис. австрійців, 10 тис. словаків. Українська поліція налічувала 150–170 тис. чоловік. Такі значні окупаційні сили (понад 1,1 млн. озброєних і підготовлених вій-ськових шести держав) при підтримці армій фронту і тилових частин забезпечували політику нового порядку на всій території України. З жовт-ня 1941 і до кінця 1944 рр. угорські 6-8 піхотних дивізій чисельністю від84 тис. до 100 тис. осіб здійснювали окупаційну політику у північній час-тині України, що направлялася з двох угорських окупаційних центрів — Східного (Харків) та Західного (Київ), а з серпня 1943 р. — з єдиногоцентру, розташованого у місті Рівному42У поширювані в ті часи міфи на виправдання війни Угорщини протиСРСР — заради «знищення антихристів», порятунку мирного населення від більшовицького рабства — більше повірили ті, хто ступив на ра-дянську землю. Угорські військові сприйняли українську дійсність нега-Окупаційна політика Угорщини вУкраїні у роки ВВВ 117тивно, безпосередньо переконавшись у варварстві сталінсько-більшо-вицького режиму та його носіїв. Від солдатських мас вимагалося ста-витися до населення мирно і лояльно, але дуже жорстоко придушуватибудь-який опір новій владі, поводитися безкомпромісно з представникамирадянської влади, карних органів, комісарами, партійними функціоне-рами та з тими, хто їх підтримував. Командування надійно контролювало дії своїх підлеглих, заборонялоугорським солдатам вступати у спонтанні стосунки з місцевим насе-ленням, не допускало різних актів насильства, притягаючи, у разі вияв-лення подібних проступків, до відповідальності. Але численні прикладисвідчать про суперечливість поведінки угорських окупантів. Особливоскладно було утримати солдатські маси від пограбувань. Важливим єсвідчення очевидця, солдата-шофера Антала Хіді, про масову участьугорських гонведів у пограбуванні у кінці липня 1941 р. у м. Вінниця. «Нацентральних вулицях міста солдатська метушня. Усі кудись волочуть наспинах, на плечах, у руках мішки, коробки, пакети, навіть у ряднахклумаки». Ця велика біганина була викликана дозволом на вільне24-годинне пограбування магазинів і складів міста. Однополчани повер-талися переважно з харчами, напоями, куривом і промисловими това-рами. Кинувся у вічі й заможній солдат-селянин, у якого в Угорщині булоу власності 300 кадастрових хольдів землі (майже 180 га землі). Вінпритягнув ящик ланцюгів, щоб прив’язувати биків, як повернетьсядодому. Психоз наживи оволодів усіма. Антал Хіді пішов у ближчиймагазин одежі, взяв собі 6 сорочок, 6 майок, щоб перебиратися, А упродовольчому магазині взяв ящик спирту і ящик горілки. Як потімз’ясується, вони двічі врятують його від смерті. Під час розбиранняграмофонів, патефонів, платівок в магазині угорців застукав один угор-ський полковник. Крику, ударів об двері, матюків було чути на веськвартал. Полковник лупцював усіх, кого діставав, бив, куди попало, горлаючи: «Ви — банда злодюг! Геть усі звідси! Оце так угорськакультура! Оце тобі культурний угорський солдат, щоб бити, ламати, грабувати»43. А. Хіді схопив під пахву балалайку і втік з магазину. Балалайка була єдиним предметом, що він привіз з України, провівшимайже 4 роки на її території, як окупант і як військовополонений. Болілойого серце, бо через кілька років по війні балалайку у нього вкрали уже всамій Угорщині. Перебування у м. Кривому Розі для угорських солдатів запам’яталосяналагодженням трудової дисципліни, відновленням економічного життя, побаченим наспіх створеного у парку огородженого колючим проводоммісця для збору єврейського населення, що ретельно охоронялося німець-ким караулом, ґвалтуванням місцевих жінок, а також політичними ак-118 М. Держалюкціями. Посередині центральної площі міста на високому постаментідемонструвалося обгоріле чоловіче тіло. До ніг була прив’язана німецькапаяльна лампа, а над головою велика дошка з надписами російською, німецькою та угорською мовами: «Так розправляються українці з росій-ськими комуністами!». Це місце довго демонстрували цивільному насе-ленню, німецьким і угорським солдатам, підбурюючи усіх проти біль-шовизму. Слід констатувати три рівні окупаційної політики Угорщини під час їїздійснення в Україні, що мали значні відмінності в Закарпатській Україні, в Західній Україні, у Радянській Україні. Закарпатський регіон розгля-дався в угорській державі, як невід’ємна складова історичної Угорщини. Захоплення цього краю розцінювалося закономірним і безповоротнімактом повернення його до лона матері-батьківщини. Окупаційна влада вКарпатській Україні здійснювалася з Будапешта через представництворегента в краї, військовими та правоохоронними органами, що відпо-відали умовам воєнного часу. Поступово в краї запроваджувалися ті жорганізаційно-правові методи, що й на решті території Угорщини. Особливості політики в Закарпатті випливали з воєнно-політичної обста-новки на фронтах війни. Галичина була важливий суб’єкт для інтересів Угорщини, як складоваПольщі, анексована СРСР, а потім — Німеччиною. Угорщина домагаласяослабити в Галичині український національно-визвольний рух і не допус-кати його впливу на Закарпатську Україну. Своєю відданою окупаційноюполітикою в Галичині Угорщина тимчасово добилася від Німеччинизгоди на незворотність її панівного становища у Південно-Східній Євро-пі, усунення слов’янськоїзагрози подалі на Схід, його ослаблення. На Західній Україні, де національно-визвольний рух був збройним іспрямовувався проти окупантів на захист співвітчизників та незалежнуУкраїнську державу, там з цивільним українським населенням німецькі таугорські окупанти постійно поводилися досить обережно, оскільки надними тяжіла загроза розплати з боку УПА. Готуючись з початку 1944 р. до оборони Карпатського регіону з метоюнедопущення радянських військ на свою землю, керівництво Угорщиниупродовж 1944 р. шляхом переговорів з Українською повстанськоюармією досягло нейтралітету між окупаційними військами в ЗахіднійУкраїні та УПА. У липні 1944 р. обидві сторони уклали договір продосягнення миру між військами та взаємодопомогу у боротьбі протиспільного ворога — більшовицької Росії. Угорська сторона зобов’язу-валася надати зброю та медикаменти для загонів УПА взамін на те, щокомандування УПА визнало входження Карпатської України до Угор-щини. Про це йшлося у наказі № 896 по військах УПА (липень 1944 р.)44. Окупаційна політика Угорщини вУкраїні у роки ВВВ 119Однак, Українська Головна Визвольна Рада у тому ж липні 1944 р. відхилила позицію командування УПА про відсутність територіальнихпретензій до Угорщини, підкресливши право кожного народу на власнудержаву на етнографічних землях45. Взаємодопомога була нікчемною, алеупродовж всього свого перебування в Західній Україні угорські військадотримувалися нейтралітету з УПА та цивільним населенням, і зналичому.На Радянській Україні Угорщина демонструвала повну підтримкуНімеччини щодо її відторгнення від Росії, перетворення її територій назону цілковитих інтересів Німеччини. Тому окупація основної частиниУкраїни розглядалася Угорщиною, як тимчасова справа на період завер-шення війни, була спрямована на забезпечення порядку і спокою у зонахперебування угорського контингенту, виконання вимог німецького окупа-ційного командування, поки тривала війна. Угорщина під час окупації Радянської України взяла участь у демон-тажі більшовицької влади, ліквідації збройних елементів, носіїв радян-ської влади, у заміні тотальної системи контролю і репресій на вибір-ковий контроль відповідно до воєнних потреб. Адміністративні функціїзабезпечувалися німецькими, угорськими, румунськими, словацькимивійськами та органами місцевого управління. У їх діях переважали ме-тоди примусу та покарання за порушення розпоряджень органів влади. У той же час, значну частку складали рішення організаційно-правовогозмісту, що мали позитивне значення для забезпечення життєдіяльностітого чи іншого регіону України. Окупаційний режим оперативно нала-годив виробництво, економічне, фінансове та культурно-освітнє життя. Найголовнішого завдання — забезпечити спокій на захопленій території — було досягнуто. Вдалося реалізовувати й наступну мету окупантів: яко-мога ефективніше використовувати економічний потенціал України дляпотреб фронту, своїх країн та місцевого населення; тримати в покоріцивільне населення; лояльним ставленням розширювати коло прихиль-ників нового порядку; забезпечувати умови і підтримувати виробництво, торгівлю, культурно-освітні процеси, не допускати проти населення без-підставних каральних акцій, вступати з ним у контакти щодо спірнихпитань лише через місцеві органи влади, сформовані німецьким коман-дуванням. Безпосереднім завданням була охорона важливих об’єктіввоєнного призначення: казарм, місць розташування військових частин татехніки, паливно-мастильних матеріалів, складів, приміщень, засобівзв’язку, госпіталів, залізничного та інших видів транспорту, станцій, колій, паровозів, вагонів, мостів, доріг, адміністративних і службовихприміщень. Задля цього окупаційна влада саботувала розгляд питаньщодо українського національно-визвольного руху, обмежувала організа-120 М. Держалюкційні заходи з обрання центральних органів влади України і заборонялаформування збройних сил. І все ж, після проголошення 30 червня1941 року незалежності України, український визвольний рух невпиннорозвивався, українські державницькі ідеї поширювалися в масах, ви-звольна боротьба наростала, культурно-освітнє життя українства успішнопрогресувало виключно поза впливом на нього російського політичногота культурного простору. На території Радянської України найбільше проявилися суперечностіугорської окупації. З одного боку, командири та військовий контингентзіткнулися з тяжким становищем цивільного населення, розореним націо-налізацією, експропріацією, колективізацією та деморалізованим масо-вими сталінськими репресіями і Голодомором. А з другого боку, в умовахтакого деградованого суспільства, малоспроможного до творчої діяль-ності та ефективної праці, проявлялося досить багато непокори, анархії, пограбувань, саботажу і навіть підтримки «червоних» партизанів. Особ-ливо угорців розлючували в підрадянській Україні ті обставини й факти, що так принижені і знедолені сталінською владою окремі жителі чинилиновому порядку не менший опір, ніжбільшовизмові. Пропагандистська кампанії і вимоги вищого командування щодо доб-рого ставлення до українського цивільного населення, що добре роз-кривалося у наказах угорського командування від 07 травня 1942 року, немогли запобігти трагічним випадкам: «1) В масах місцевого населенняпоширюються думки, начебто окуповані території будуть перетворені нанімецькі колонії, а населення у рабів. Подібні настрої не тільки знижуютьдобре ставлення до німецьких окупаційних військ, а й сприяють падіннювиробничої дисципліни. Ворожа пропаганда доводить, що війна ведетьсяне проти більшовизму, а за здобуття територій і за нещадну економічнуексплуатацію цивільного населення. Для запобігання негативному впливу на цивільне населення требапосилити нашу роз’яснювальну роботу. 2) Найсуворіше забороняється погрожувати населенню окупованоїтериторії розправою або брутально з ним поводитися, особливо на вироб-ництві. Така поведінка невластива ні німецькому народу, ні більшостіпредставників німецьких окупаційних сил…»46. Забезпечені окупаційним режимом умови були прийнятні для цивіль-ного населення, але ставали вкрай невигідними для більшовицької влади. На Великій Землі розгорнулася величезна робота по закиданню на тери-торію окупованих територій диверсантів, партизанських груп, терористів, які шляхом терористичних акцій, спеціальних завдань мали зіштовхнутиокупантів з місцевим населенням, підірвати довіру цивільного населеннядо політики окупантів, посіяти між ними ворожнечу і таким чиномОкупаційна політика Угорщини вУкраїні у роки ВВВ 121викликати масовий рух опору з боку населення і, як відповідь — масовікаральні заходи зі сторони окупаційних військ. Для цього застосову-валися різні способи з боку червоних партизанів, що активізувалися, починаючи з весни 1942 року. Переконавшись, що пасивними методами знищити диверсійно-роз-відувальні та спеціальні групи, партизанські загони, що виявляли всебільшу активність у тилу ворога, неможливо, окупаційні війська роз-почали активні й сплановані акції проти них з метою їх ізоляції віднаселення та швидкого знищення. Виявлення та ліквідація диверсійно-розвідувальних груп, партизанських загонів забезпечувалося відповідноювійськовою частиною, що охороняла конкретний район. Розгорнута широка пропаганда окупантів серед населення вимагала вразі появи невідомих осіб, партизанів, парашутистів, негайно повідомлятив поліцію, військову частину, комендатуру. Наголошувалося, що якщо вселах будуть виявлені партизани і про це не буде повідомлено окупаційнувладу, або з яких будуть вчинені збройні напади на окупаційні військовічи адміністративні установи, вони будуть знищені. Сім’ї, які будутьпереховувати партизанів, диверсантів, парашутистів, підлягатимуть роз-стрілу. Всі збройні загони, окрім кадрових частин Червоної армії, ква-ліфікувалися, як бандитські формування, терористи. Партизани поперед-жалися, що в разі їх переховування у населених пунктах, використаннядля своєї підтримки цивільних у будь-який спосіб, їхні заручники будутькаратися, а винними будуть партизанські керівники. Такими були«правові» аргументи окупантів у війні проти «червоних» партизанів, диверсійних груп, терористів. Каральні операції здійснювалися винятково проти партизанських ідиверсійних загонів. Під ці акції потрапляли населені пункти в разі, якщовони перебували у зоні бойових дій з партизанами. Якщо операції табойові дії окупантів проти партизанів зав’язувалися в районах населенихпунктів, то цивільне населення страждало найбільше. Особливо, колиперемагали окупанти з великими втратами, тоді населений пункт спа-лювався, цивільне населення знищувалося. Окупантами в таких випадкахповідомлялося своєму командуванню про успішність масштабної опе-рації, винищення чисельних партизанських банд та баз їхнього розта-шування. Про факти знищення цивільного населення не говорилося. Поведінка угорських військових частин була безпощадною до парти-занських загонів, розвідувально-диверсійних груп, презентантів та носіївбільшовицької ідеології, проявів саботажу з боку цивільного населення. Їхні командири не розуміли того, що у більшості випадків підтримкаозброєних партизанських загонів чи диверсійно-розвідувальних груп збоку цивільного населення була примусовою, адже в разі спротиву слі-122 М. Держалюкдували звинувачення у прислузі окупантам і знищення. Не вникаючи досуті причин підтримки партизанів чи диверсійних груп, угорські окупантипід час акцій зізнешкодження останніх жорстоко поводилися з цивільнимнаселенням та населеними пунктами, що потрапляли в зону бойових дій. Водночас слід вказати й на незрідка безвідповідальні дії «народних мес-ників», що провокували окупантів на терор проти цивільних мешканців. І чим сильнішим ставав радянський партизанський рух і частішалидиверсійні акції у Центральній Україні, тим жорстокіше поводилисяокупанти до терористів та населення. У міру наростання партизанськогоруху в Центральній Україні окупанти посилювали каральні акції, вини-щували цивільне населення та села за найменшу підозру у зв’язках зпартизанами. На Великій Україні цивільне населення найбільше потер-піло від протистояння окупантів та партизанів, бо його ніхто не захищав, а тільки добре використовував, особливо червоні партизани. Наслідки бойових акцій угорських окупаційних військ в Україні протипартизанів свідчили про їхню масштабність: упродовж 1942 р. у боротьбіпроти радянських партизанів в Україні загинуло 800, було пораненоблизько 5 тис. угорських гонведів, а з травня 1943 р. по 1 січня 1944 р. — відповідно 1,1 тис. загиблих та 2,6 тис. поранених угорських військово-службовців47. Проте на фоні загальних втрат Угорщини у Другій світовійвійні (1,3 млн. чол.) вони є незначними (0,15% та 0,58%) для такоготривалого перебування угорської армії в Україні.Багато в чому проливає світло на складність тієї епохи конкретнийприклад про перебування з жовтня 1941 до листопада 1942 рр. 2-го ба-тальйону 32-го полку 102-ї угорської дивізії на чолі з підполковникомАладаром Тотоші на півночі Чернігівської області. У листопаді 1941 р. зайого наказом було розстріляно 90 цивільних осіб, виловлених німецькоютаємною польовою поліцією в районах залізничної станції м. Бахмач. Вони не мали документів про підтвердження своєї особи і тому булипередані угорцям — розібратися ззатриманими, оскільки вони охоронялицю територію. Без вивчення матеріалів затриманих А. Тотоші дав наказїхрозстріляти. Згодом цей командир знову відзначився під час розсліду-вання донесення старости одного із місцевих сіл на вчителя, який, нібито, був радянським агентом. Не домігшись ніяких зізнань шляхом тортур, немаючи доказів, окрім голослівного доносу, А. Тотоші у кінці грудня1941 р. наказав розстріляти жертву. На початку січня 1942 р. батальйонА. Тотоші отримав наказзнищити партизанський загін у с. Рейментарівка. Прибувши в село, він виявив, що партизанів там і сліду не було. Незважаючи на це, А. Тотоші наказав спалити село, мешканців схопити ізнищити (250–300 осіб, частина втекла). Серед спалених були діти, жінки, люди старого віку48. Окупаційна політика Угорщини вУкраїні у роки ВВВ 123Окупаційна політика Угорщини в Україні була спрямована на: 1) забезпечення безперебійності виконання економічних, організаційнихта військових заходів окупаційних властей задля сприяння перемозіНімеччини у війні проти СРСР; 2) здійснення охорони об’єктів воєнногопризначення у тилу, ритмічної роботи стратегічних галузей економіки, здійснення планових заготівель харчів, ремонту і поставок техніки іобмундирування для фронту; 3) вимагання від особового складу лояль-ного ставлення до цивільного населення, щоб не допускати масовогоспротиву, невдоволення, підтримки партизанських загонів та націо-нально-визвольних рухів, безпощадно знищувати будь-який збройнийспротив, партизанських рух та диверсійні групи, їх активістів середнаселення. В цілому, політика німецьких та союзних їм окупаційних військ натериторії України мала суперечливі наслідки. З одного боку, вони без-посередньо були причетними до масових кривавих розправ над мирнимнаселенням, особливо над євреями, циганами, представниками радянськоївлади, комуністами, підпільниками, партизанами, диверсантами та навітьпредставниками українського національно-визвольного руху. З іншогобоку, окупаційні органи влади енергійними діями реагували на злочинибільшовицької влади, сприяли відновленню майнових прав осіб, що булипорушені у ході експропріації, націоналізації, колективізації. Окупантинамагалися забезпечити роботу судових і правоохоронних органів, нала-годити виробництво у промисловості та сільському господарстві, відно-вити товарно-грошові процеси та фінансової системи політики, діяльністькультурно-освітніх установ, забезпечити ефективну боротьбу проти сва-вілля та пограбувань місцевих кримінальних елементів. Винищення теро-ристів, диверсантів, представників злочинного світу було найбільш ус-пішним сегментом зусиль окупаційних органів. У роки війни, у неймовірно тяжких воєнно-політичних, економічнихумовах, при повному знекровленні України окупаційні війська, місцевіоргани влади забезпечували умови для життя цивільного населенняУкраїни, не сталося масового голоду. У роки окупації жителі Українибідували, недоїдали, але не вимирали цілими родинами і селами. Більшетого, під час присутності іноземних окупаційних військ, населення деякихсільських населених пунктах, почувалося заможніше, ніж до і післязакінчення війни. Промислові райони також після відновлення вироб-ництва відчували пожвавлення. Хто мав роботу і працював, той неголодував і жив краще, ніж за більшовиків. Організація праці та умови їїоплати незрідка окупантами забезпечувалися краще, ніж сталінськимрежимом. Звичайно, саботажники, терористи, підпільники, кримінальнізлочинці і злодії, носії більшовизму та антихристи ставилися позазаконом, безпощадно каралися і винищувалися. Практичні дій окупантів в124 М. ДержалюкУкраїні продемонстрували, що воєнна адміністрація окупантів виявиласяспроможною задовольняти мінімальні потреби цивільного населення навсіх теренах України. В цілому окупаційна політика Угорщини, як і інших окупаційнихдержав, стала важливою складовою забезпечення державницьких інтере-сів Угорщини та її союзниць, що успішно реалізовувалися й за рахунокпоневолення України. Окупаційні війська Угорщини в Україні придушу-вали національно-визвольний рух та перешкоджали відновленню україн-ської державності. Обидві воюючі сторони у Другій світовій війні, незалежно від того, до якого табору належали, не сприяли формуваннюумов для досягнення Україною незалежності. Натомість кожна з вою-ючих сторін прагнула якомога більше використати українські ресурси тапотенціал для досягнення своїх гегемоністських цілей. КерівництвоСРСР, приєднуючи до підрадянської України західні українські землі, керувалося не стільки етнічними інтересами та захистом прав національ-них меншин, скільки великодержавницькими амбіціями. Зі зміною становища на Східному фронті на користь СРСР ситуаціядля Угорщини ставала катастрофічнішою. З перемогами СРСР «україн-ське питання» автоматично актуалізувалося і брало гору над угорськимиінтересами, як і над інтересами іншими її союзниць. Хоча можливостейдля формування суверенної української держави не було, але соборністьукраїнських земель ставала реальною і невідворотною справою (у томучислі й входження Закарпаття до України). Керівництво Угорщини вда-лося до оборони Закарпаття, недопущення радянських військ в Карпат-ський регіон, на угорську територію. Карпатський регіон та Закарпаття увійськовій доктрині Угорщини завжди посідали ключову роль як стра-тегічний напрямок для нападу на СРСР, а згодом і для оборони, недопущення проникнення Радянської армії на територію Угорщини, унеможливлення прямої більшовицької загрози для Угорщини та всієїЄвропи. Упродовж 1942–1943 рр. урядова комісія вивчала воєнно-стра-тегічне значення Карпатського регіону і у липні 1943 р. дійшла висновку, що у війні та після неї Закарпаття відіграватиме ключову роль і забез-печить перевагу тій країні, яка ним надійно заволодіє. Втрата Закарпаттядля Угорщини означатиме вічну відкритість коридору для стратегічного ідуховного проникнення зі Сходу та Півночі, означатиме постійну загрозудля угорської нації. Рекомендувалося приділити дуже велику увагурусинам, бо після війни вони посядуть ключову роль у тій країні, куди їхприєднають. Комісія визначила цей край стратегічним регіоном, доле-носним для майбутнього Угорщини, і рекомендувала уряду країни зро-бити все можливе на міжнародній арені, щоб Закарпаття залишилося ускладі Угорщини на федеративних правах49. Але Угорщині, як активнійучасниці коаліції країн «Осі», вплинути на позицію країн антинімецькоїОкупаційна політика Угорщини вУкраїні у роки ВВВ 125коаліції було неможливо. Всі спроби Угорщини домогтися визнаннязміни її курсу у зовнішній політиці упродовж 1943–1944 рр. не знайшлипідтримки серед країн протилежної коаліції. У грудні 1943 р. між СРСРта емігрантським урядом Чехословаччини у Лондоні уже було вирішенопередати Закарпаття Радянській Україні. Після звільнення України радянська сторона поклала всю відпові-дальність за злочини угорських окупантів проти цивільного населенняСРСР не тільки на командний склад окупаційних частин Угорщини, а йна керівництво держави у Будапешті. Про неодмінність покарання чітковказувалося у листах 1944 р. наркома закордонних справ СРСР В. Моло-това до міністра закордонних справВеликобританіїІ. Ентоні50. За наслідками Другої світової війни у 1945–1951 рр. в Угорщині булопорушено 21 тис. судових справ проти 27 тис. осіб за воєнні та анти-народні злочини. 477 осіб було засуджено до смерті, вироки виконаніщодо 189 осіб. Основна частина судових справ торкалася злочинів угор-ських офіцерів, керівників силових міністерств та відомств проти євреїв, проти єврейських батальйонів з Угорщини та Східному фронті. Третинатаких справ стала наслідком доносів, безпідставних наклепів і звину-вачень. Частка злочинів, скоєних угорськими військовими на окупованихтериторіях Закарпаття, України, Білорусі, Росії проти цивільного насе-лення серед усіх 21 тис. судових справ коливається в межах 1–2%. Вониторкалися командирів угорських окупаційних частин на території СРСР, які були визнані винними у каральних операціях проти цивільногонаселення і були засуджені Вищим воєнним судом Угорщини упродовж1948–1953 рр. до вищої міри покарання. Вироки стосувалися майже ставищих офіцерів, командирів військових частин, які покарали на смертьцивільне населення. Серед таких був і полковник А. Тотоші, вина якогобула доведена Вищим воєнним судом Угорщини у травні 1950 р. Йогобуло засуджено до смерті через повішення, вирок виконано 2 жовтня1951 року51. Ці матеріали лише через 50 років стали доступними длядослідників52. Після демонтажу соціалістичного устрою у 1991–1992 рр. Вищий воєн-ний суд Угорщини реабілітував усіх засуджених угорських військових зазлочини проти мирного населення на окупованій радянській території. Підставою для цього стало рішення Російської Федерації, правонаступ-ниці СРСР, яка у 1991–1992 рр. реабілітувала вищих військових коман-дирів Угорщини за злочини, вчинені ними під час перебування на чоліокупаційних дивізій на території СРСР у роки війни, про що офіційноповідомив Президент Російської Федерації Б. Єльцин, перебуваючи у1992 р. з офіційним візитом в Угорщині. З поразкою Угорщини у Другій світовій війні великодержавні амбіціїлідерів зазнали краху. Скасовувалися рішення про перегляд на її користь126 М. Держалюктериторій сусідніх держав, її кордони відновлювалися станом на31 грудня 1937 р., домінування Угорщини у Південно-Східній Європівтрачалося. Окупаційна політика Угорщини в сусідніх країнах, насам-перед вСРСР та Україні, засуджувалася.