ОДИН З ПЕРШИХ ОСЕРЕДКІВ «ПРОСВІТИ» У Сарненському повіті гуртувався у Немовичах


Результат пошуку зображень за запитом "просвіта на рівненщині"

Загарбання Польщею більшої частини західноукраїнських земель 1922 році призвело до етнополітичних змін у статусі населення Волинського регіону. Українці, які становили основну масу населення і проживали на своїй етнічній землі, перетворювалися на національну меншину. Всупереч міжнародним зобов’язанням польська влада не тільки не забезпечила автономію українського населення, повноту його суспільно-політичних, економічних, культурно-духовних прав, а й вдалася до протиправних методів денаціоналізації, позбавлення елементарних умов для національно-культурного життя.

У таких умовах іноземного панування українці звернулися до виправданого методу боротьби — організації масових національних товариств різного спрямування — від політичних партій, об’єднань, культурнопросвітницьких організацій до сільськогосподарських товариств. Серед українських громадянських організацій, що діяли на Волині у міжвоєнний період, чільне місце належить культурноосвітнім товариствам краян.

.
Просвітянські осередки на Волині з’явилися ще в роки Першої світової війни, коли Дмитро Вітовський, майбутній провідник Української галицької армії, перебуваючи 1916 року на Ковельщині, заснував у селі Матієві “Просвіту”. Того ж року студент Київського університету Іван Федоров заклав осередок “Просвіти” у своєму рідному селі Тайкури Рівненського повіту.
Найбільш активізувалася культурнопросвітницька робота у роки Української революції 1917—1920 рр. Уже наприкінці 1917 року виникли організації “Просвіти” у Рівному, Кременці, Здолбунові, Острозі. 17 вересня 1918 року засновано “Просвіту” в Луцьку, а дещо пізніше — просвітянські товариства у ВолодимиріВолинському, Дубні, Ковелі.
Потрапивши під владу Польщі, долаючи опір місцевої адміністрації, у лютому 1921 року в Луцьку скликали перший з’їзд просвітянських організацій краю. Поступово мережа просвітянських організацій покрила значну територію Волині. Луцька “Просвіта” об’єднувала понад 100 осередків і філій, у яких налічувалося понад 3,3 тис. членів. Трохи меншими були повітові товариства: Ковельське (102 і 3 тис.), ВолодимирВолинське (72 і 2,3 тис.), Горохівське (48 і 1,9 тис.). 1930 року в повітових “Просвітах” Волині діяло 640 осередків і філій, що об’єднували 18,7 тис. осіб.

Одним із перших осередків культурнопросвітницької роботи в Сарненському повіті був осередок “Просвіти” в селі Немовичі. Історія утворення та діяльності якої типова для всіх сільських товариств краю.
Як і повсюди на Волині, село вийшло з воєнного лихоліття розореним столипінською аграрною реформою, понищеним воєнними діями, з болісними переживаннями з початком жорсткої полонізації регіону.

Із перших днів роботи осередок став центром українського культурного життя в селі: організовувала вечори з нагоди православних свят, Шевченківських днів, Свята матері та ін. Найбільшою популярністю в селі користувався самодіяльний театр.
Але вже з самого початку діяльності просвітянських організацій польська адміністрація поставилася до них із пересторогою, перешкоджала їхньому розвитку.

В тридцяті роки до самого початку війни в селі Немовичі осередок  «Просвіти»особливо активно запрацював. Просвітяни  базувалися в хаті Мички Антона Мартиновича. Його дочка Любка  невдовзі стала жінкою активного члена «Просвіти» Петра Ющика,який , який і керував осередком і завідував хатою=читальнею.

Активними учасниками були: дяк Голубовський і дві його дочки, Батаревичі, Тарапан, Михнови, Тронько, Савчин О.С., Мичка І.А., Супрунові Трохим і Мих айло . При “Просвіті” була невеличка бібліотека , працював гурток художньої самодіяльності. Під керівництвом дяка Голубовського ставили вистави:” Назар Стодоля” і “Наталку Полтавку” / Роль Наталки Полтавки виконувала Савчина Паланя Олексіївна/.

Ось як Євген Петрович Ющик згадує той час: “…мабуть це було у 1939 році на урочистому зібранні в день народження Шевченка. 9 березня під час концерту, на п”ятому році мого життя, тато вперше виставив мене на сцену і прочитав короткий вірш:

«Українець я маленький,

Я люблю край рідненький.

Вірний син я свого роду,

Українського народу»

До тепер пам”ятаю цей вірш. Часто мені нагадувала про цей виступ Стельмахова Варка, наша сусідка”…

Про цей же день згадував Савчин Макар Олексійович, коли десятирічним співав “Реве та стогне Дніпр широкий…”

Ось як з поліційного постерунку про цю подію доповідали до Волинського воєводства “Особливої уваги заслуговувала поведінка аудиторії, спричинена зростанням політичного виховання слухачів. На відміну від попередніх років, з першими словами “Заповіту”, що виконував малий хлопець, всі присутні в Немовицькому залі встали, а після закінчення пісні не було жодних аплодисментів (у польському документі зазначається, що “раніше багато менш свідомих осіб вважали цю пісню честю хору, а не як жалібним гімном”). Реакція аудиторії на виконання інших пунктів програми також була стихійною.”

У Костопільському повіті наймасовіше урочистості відзначили у містечку Степань (500 учасників), а в Сарненському – в селі Немовичі (250 осіб, у тому числі майже вся сільська молодь) [6, 340-342].

Церковні свята громада села святкувала у церкві, а світські культурні заходи, як то вистави, концерти,зібрання проводили в Ремізії, так називалось пожежне депо, що знаходилось на роздоріжжі Кашево-Гремяче, біля кам”яного хреста, що встановлений на честь звільнення села від татаро-монголів..

Федір Наконечний розшукав в своїх архівах збірник статей, матеріалів та документів, присвячених 90-річчю становлення “Просвіти” на Рівненщині під назвою “Державотворці”. В статті Раїси Тишкевич, яка називається “Сарненська “Просвіта”, написано таке. ” До “Просвіти” приєднувалась в основному молодь, але й були люди старшого віку. Так, у селі Немовичі члени осередку Товариства, заснованого в 1926 році, збирались у хаті Івана Антоновича Мички. Просвітяни читали газети, літературу, співали українських пісень. Активістами були Олексій Савчин, Іван Тарапан, Наум Яковець та інші. Література доставлялась з Галичини. Як згадує просвітянин Адам Крат, за участь у “Просвіті” польська влада відправляла в тюрму, в “Березу Картузьку”. А для того, щоб поставити п’єсу рідною мовою, за дозволом треба було їхати до міністра внутрішніх справ Польщі Пєрнацького. Одного разу на вечорі хлопчик читав вірша:

Бо хто мову забуває, того Бог карає,

Чужі люди цураються, в хату не пускають.

А поляки стоять поза спинами і між собою говорять:”Дивись, що хлоп каже.”

“Просвіта” проводила різні політичні заходи проти польського гноблення. Звичайно влада не дрімала. При постерунку були поліцаї, які пильно стежили за настроями селян. Після підписання ”Пакту Рібентропа-Молотова” 23 липня 1939 року на Поліссі запахло війною.

Для зміцнення тилу поляки розпочали терор проти активістів “Просвіти”. Невдовзі було заарештовано:

Тарапан І.Ф., Мичка І.А.,Яковець Н.Д.,Савчин О.С., Ющик П.Є. і на початку вересня 39-го року Польська дифензива в Ровно винесла їм смертний вирок. Родичі активістів через адвокатів вирок оскаржили. Засуджених на смерть утримували в спецізоляторі “двуйки”/польське КДБ/. Поки апеляція “ходила” до Варшави і назад, вибухнула Друга світова війна. Польща рухнула, а 17 вересня 1939 року Червона Армія визволила Рівне. Смертників було звільнено…

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s