ХТО ПРЕДКИ ВОЛИНЯН?


Похожее изображение Чи часто ми задаємо собі питання: «Хто ми? Чиї сини? Яких предків?» В час, коли світ не перестає нас дивувати все новими і новими досягненнями, коли ми перебуваємо в полоні інформаційних технологій, на жаль, все рідше згадуємо, якого ми роду-племені, де наші витоки, чи міцне наше коріння.
Це і надихнуло мене до написання  дослідницької статті. Адже знати історію рідного краю, шанувати звичаї предків, напитися з джерел їхньої мудрості – ось що про що ми не повинні ніколи забувати.
Вивчення археологічних пам’яток Древлянської землі має спільну історію з іншими регіонами нашої країни.
Слід відзначити, що з середини X ст. древляни втратили свою автономію та увійшли до складу Давньоруської держави. їх землі з XI ст. стали органічною часткою Київської землі – головного домену великокнязівської влади. Тому терміни «древляни», «Древлянська земля» по відношенню до пам’яток XI – XIII ст. є умовними поняттями і використовуються в моєму дослідженні для розв’язання об’єктивних завдань – на прикладі компактної території з’ясувати історико -культурний розвиток регіону, а також загальні закономірності та відмінності, що характеризують його по відношенню до іншого східнослов’янського світу.
У географічному відношенні племінна територія древлян наприкінці І тис.н.е. охоплювала, головнимлином, зону Українського Полісся на Дніпровському Правобережжі в межиріччі Горині, Случі, Тетерева і Дніпра.

Наприкінці  І тисячоліття н.е. древляни заселяли величезні лісові масиви поліської зони Дніпровського Правобережжя, виправдовуючи, таким чином, свою племінну назву, яка означала буквально – лісовики, лісові люди. У трьох випадках з чотирьох племінні межі Древлянської землі були зумовлені природними бар’єрами. На сході від сусідніх полян їх відокремлювала смуга сильно заболочених лісових масивів вздовж течії річки Здвиж. Так само визначався кордон на півночі, де древляни і дреговичі були відокремлені одне від одного смугою прип’ятських боліт. На півдні ареал древлянського розселення відповідав природному рубежу між двома природно – географічними зонами -Полісся і Лісостепу. Тут древляни не займали південніших просторів, оскільки існувала реальна загроза нападу з боку кочових племен. Лише на заході древлянські поселення стикалися , очевидно, з поселеннями волинян у межиріччі Случі та Горині. Перетинаючи межиріччя Уборті та Ствиги, далі на захід північний рубіж древлянської землі йшов у напрямку с.Глинне, де його й фіксує курганний могильник кінця 1 тисячоліття. На північ від нього археологічні пам’ятки зазначеного часу нам поки що невідомі. Але, враховуючи те, що і зараз у цьому районі розташований величезний заболочений масив з поодинокими населеними пунктами, можна припустити, що від Глинного кордон плавно повертав на південний захід, перетинаючи р.Льву дещо нижче сучасного райцентру Рівненської області – смт. Рокитне. [6]
Як бачимо, у географічному відношенні племінна територія древлян наприкінці І тис. н.е. охоплювала, головним чином, зону Українського Полісся на Дніпровському Правобережжі в межиріччі Горині, Случі, Тетерева і Дніпра. Слід відзначити, що з середини X ст. древляни втратили свою автономію та увійшли до складу Давньоруської держави. А проаналізувавши свідчення середньовічних візантійських, європейських і арабських істориків, географів і мандрівників, можна зробити припущення, що саме мешканці лісової території від південного Повіслення до Дніпра (Українське Полісся) періоду з перших століть нашої ери заснували перші племінні союзи Славію, Артанію, Куявію. Це перші, хай і примітивні державні об’єднання, які стали основою створення Київської Русі.

Основними заняттями древлян були лісові промисли, так як територія була вкрита лісами, і тільки верхів’я Случі, Горині, Тетерева були вільні від дерев. У житті древлян ліс відігравав важливу роль. На думку М.Грушевського, умови місцевості сприяли тому, що древляни були більш схильні до полювання, бортництва, риболовства, ніж до землеробства. [3] Водночас ліс служив надійним захистом від кочівників, для яких він був непереборною перепоною.
Поступово в древлянському господарстві стало переважати землеробство, передусім підсічне в Поліській зоні. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, просо, згодом пшениця, знали вони також біб, горох, льон та інші культури. Найдавнішими знаряддями обробки ґрунту були суковатка й соха без залізного сошника. Поширення мали також ручні землеробські знаряддя праці: заступи, мотики, серпи й коси, які часто зустрічаються серед археологічного матеріалу. Мололи зерно на ручних жорнах.
Поряд із землеробством важливе місце у господарстві відігравало скотарство. Окрім розведення великої рогатої худоби, відгодовували свиней, утримували кіз, овець та коней. Не останнє місце у господарстві древлян займали полювання та рибальство. Вони полювали на турів, зубрів, лосів, а також тварин із цінним хутром: білок, куниць, лисиць, бобрів. У річках та озерах ловили щуку, ляща, сома та інших риб. Займалися 4 бортництвом, оскільки мед був важливим продуктом для сплати данини. Між іншим, бортництво, як первісний вид бджолярства, був одним із поширених занять древлян. Місцеві жителі уже не «видирали», не руйнували житла диких лісових бджіл, а впорядкували цей промисел. Борть – це «дупло», заселене бджолами.       З протилежної сторони від отвору вирубували або випалювали в дереві отвір висотою до півметра і до 15 см в ширину, через який і вирізали частину сот з медом, а отвір закривали дошкою. Це давало можливість зберегти бджолину сім’ю і користуватися бортю не один рік. Як правило, мед вибирали із борті ближче до осені, коли в сотах уже практично не було личинок розплоду. Знайдена борть ставала власністю,  на дереві  власник ставив особливий знак, який  означав приналежність даного дерева і борті певному господарю. Назва річки Уборть походить саме від цього заняття: «у борть» – шлях у бортні. До наших днів на Поліссі, і. зокрема в північних селах Рокитнівського району, зберігся бортницький промисел.(див. додаток 17)
Знали древляни залізорудне ремесло та гончарну справу. Про це свідчать залізні серпи, сокири, молотки, кліщі, зубила, кувадла, які знайдені археологами. Розвиток гончарного, ювелірного, косторізного, деревообробного ремесел, продукція яких ішла на задоволення князівського двору та на продаж, сприяв дальшому розширенню торгівлі й поглибленню майнової нерівності.
Провідною галуззю ремесла стало виробництво заліза та виробів з нього. Разом із землеробством воно становило основу економічного розвитку древлянського союзу племен. Залізо вироблялося із болотної руди, на яку багата була поліська земля. Болотна руда містила в собі від 18 до 40 відсотків заліза. Виплавляли залізо у сиродутних горнах, які складалися із обмащеного глиною дерев’яного каркасу. У верхній частині горна робили отвір для заповнення його деревним вугіллям і болотною рудою. Для того, щоб горіння було кращим, горни мали керамічні сопла – продухи. Цим досягалася температура до 700-800 градусів за Цельсієм. Саме така температура була достатньою, щоб із болотної руди виплавляти залізо. З такої печі за одну плавку можна було отримати 2 – 6 кг сирого металу. Обробка заліза і виготовлення з нього численних знарядь для господарства, військової справнії речей побуту здійснювалися у ковальських майстернях. «… въ старой Древлянской земле, и руда обрабатывалась здесь, несомненно, еще в языческий периодъ: на это указываютъ находки молотов, шлаковъ, значительное число железных изделий, несомненно местного происхождения, находимихъ въ древлянских могильникахъ, особенно множество больших гвоздей, составляющих характерную принадлежность древлянского похоронного обряда» писав М.Грушевський. Сліди давньої виплавки заліза і зараз можна зустріти в назвах урочищ навколо Глинного – Пічки, Тітова піч, Рудника, а в урочищі Юзефін на місці давньої виплавки заліза трапляються деінде сліди шлаків.
Розвивалися й інші види ремесел, зокрема гончарство, виробництво цегли і особливо деревообробка. Адже дерево було основним матеріалом для зведення житла й господарських споруд, оборонних стін, саней, човнів, домовин, храмів тощо. Основним типом древлянських поселень були неукріплені селища, які, як правило, розташовувались на схилах надзаплавних терас, річок, джерел, на плато високих берегів, річок або на підвищеннях річкових заплав. Це було зумовлене наявністю ґрунтів і вигонів для випасання худоби, можливістю займатися рибальством, і, крім того, на підвищених ділянках місцевості було легше тримати оборону від завойовників. Такі поселення складалися із кількох окремих жител наземного, напівземляного або земляного типу. Житло древлян-лісовиків являло собою дерев’яний зруб і покрівлю як єдине ціле, зведене з кругляків або колотих плах. Для обігрівання споруджували печі – кам’янки.
Оскільки древляни переважно селились на берегах річок, то багатство і сила пов’язувались саме з водою. Звідси випливає, що саме за древлянських часів з’явилась у місцевого населення традиція кроплення, тобто очищення водою,свого тіла, житла, худоби. Кроплення водою землі мало забезпечити хороший врожай, а вмивання вранішньою росою сприяло зміцненню тіла і духу людини. Такі традиції збереглись і до сьогодні, які перейшли в розряд обов’язкових християнських обрядів (або принаймні збіглися з ними). Саме енергетика води і дерева вважалась чудодійною.
У побулі древлян широко використовувався глиняний посуд – горщики, миски, сковорідки, які спочатку виготовлялися вручну в домашніх умовах і випалювалися на відкритому вогні. З появою в VIII ст. гончарного круга виникають гончарні майстерні, поліпшується якість і збільшується асортимент виробів. Ремісники-гончарі почали виготовляти посуд не тільки для власних потреб, а й для обміну і торгівлі.
Жили вони за умов родоплемінного ладу і являли собою виразну етнокультурну спільність: мали свої звичаї, дотримувалися законів предків, мали свій норов. На відміну від доброзичливої характеристики полян літописець Нестор не жалує древлян. Він повідомляє: «А древляни жили подібно до звірів, жили по¬скотськи, і вбивали вони один одного, і їли все нечисте…, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води».[11]
Чому ж Нестор так возвеличує полян і ганьбить представників іншого племені? Ми можемо пробачити йому, тому що він, коли писав літопис, виконував, як сказали б зараз, чиєсь «соціальне замовлення», а точніше замовлення київських князів, тобто князів полянського племені. Варто додати, що в ті давні часи війни та збройні сутички між сусідами за орні землі, ліси та річки, багаті на звіра й рибу, за контроль над торгівельними шляхами були зазвичай і зумовлювались не «звірячим» характером одних і «лагідністю» інших, а цілком об’єктивними причинами. А «умикання» дівчат є не що інше, як язичницьке свято Купали, яке пізніше пошириться серед інших слов’янських племен.
Древляни вклонялися численним язичницьким божествам слов’ян. При цьому, на відміну від полян з їхнім культом Перуна, не мали якогось одного верховного бога. Сакральними місцями древлян були капища з ідолами та священні діброви, велике поширення мали також священні камені.
Древлянам був відомий календар, що являв собою вказівник сонячної тіні і тлумаченням якого займалися волхви. Надзвичайно великого та глибокого поширення серед древлян через їхню ізольованість серед лісів набули знахарство, вірування у чудодійні властивості води та рослин, відьмацькі чари, культ вовкулаків.

%d1%8f Савчин О.М.

Advertisements

One response to “ХТО ПРЕДКИ ВОЛИНЯН?

  1. Коли прийшло розуміння та бажання дізнатися про минуле свого роду – не має в кого вже запитати…Шкода…

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s