На що була перетворена львівська “Цитадель”


bash3У Львові багато жителів знають «Цитадель». Це так називають Калічу Гору, на якій в середині XIX століття австрійці побудували потужний комплекс оборонних споруд. Власне, цими спорудами і привертає «Цитадель».

Однак мало хто знає, а особливо з молодих львів’ян, що під час окупації нацисти перетворили «Цитадель» у табір для військовополонених. в ньому містилися десятки тисяч колишніх червоноармійців. За три роки тут загинуло їх від 140 до 200 тисяч. Кажуть, Львів – це єдине місто Європи, в центрі якого знаходився концтабір …

Завісу над трагедією радянського солдата відкривають архівні документи. Правда, за часів комуністичної системи про це говорили неохоче. Хіба що – з метою пропаганди, дуже дозовано, майже нічого.

В даному випадку про нацистському концтаборі для військовополонених докладніше можемо дізнатися з окремих томів шеститомного справи ЛД № 658 «По колишньому табору військовополонених” Цитадель “(СТАЛЛАГ – 328)», що зберігається в архіві Управління СБУ у Львівській області.

Створення табору

За перші місяці війни 1941 року Червона армія з «легендарної і непереможної» перетворилася в деморалізовану людську масу, яка відкочувалася на схід за Дніпро, залишаючи ворогові техніку, десятки тисяч поранених, сотні тисяч полонених, дезертирів.

В тему: Щоденник «особиста» Шабаліна: Чи знає Москва положення на фронті?

Німці не мали часу на благоустрій великої кількості полонених, тому що «бліцкриг» вимагав безперервного руху вперед. Їх зганяли в тимчасові польові таборах, а потім відправляли в створювані «Шталаг». Один з таких таборів – «Шталаг 328» німці створили у Львові в Цитаделі в липні 1941 року.

Тут виявилися деморалізовані, принижені і морально розчавлені, хворі і поранені, часто кинуті напризволяще своїми ж, червоноармійці. Один з колишніх червоноармійців, Карл ПЕЕМ, за національністю німець, водій 269 артилерійського полку, розповідав, як потрапив в полон.

Центральний корпус табору – Цитадель

Взимку 1941 року він служив у Львові. У травні цього ж року його разом з полком перевели в літні табори якомога ближче до німецько-радянського кордону. 22 червня на світанку в цих таборах полк бомбили німці. Без єдиного пострілу по ворогу, командир перевів полк в зимовий Воду, а звідти на дві доби до Львова.

Далі полк отримав наказ йти маршем до Тернополя. По дорозі у Золочева колони полку розбомбили німці, а ПЕЕМ отримав важке поранення. Його без свідомості знайшли свої і помістили в Золочівську лікарню, де хірурги ампутували перебиту ногу.

Незабаром німці зайняли Золочів. Поранених з лікарні перемістили в сарай, а звідти через деякий час, у вересні або жовтні 1941 року, відправили в Цитадель.

Інший червоноармієць, Стрюк Дмитро з с. Варварівка на Луганщині, в 1939 році опинився в Західній Україні в саперних частинах. Тут він в 1940 році будував ДОТи Рава-Руського укріпленого району. У перші дні війни отримав поранення і виявився у Львові в госпіталі. 30 червня 1941 року вiн потрапив в полон.

Радянська влада так поспішно «відступала», а з нею і командири тилових частин, що кинули напризволяще тисячі поранених, розміщених в українській академічній гімназії та інших імпровізованих госпіталях. У гімназії поранені лежали покотом ще 2-3 тижні, поки німецька комісія їх не розсортувала і видужуючих і здорових не відправили в Цитадель.

Поранені розміщувалися також в єврейській лікарні ім. Рапопорта на однойменній вулиці. Сюди поранених звозили з усіх кінців. Працівниця лікарні Катерина Кміта свідчила: «Поранені ці лежали довгий час під наглядом лікарів і персоналу госпіталю. Вони були дуже пригніченими і голодними через дуже маленьких порцій продуктів, виснажені хворобами ».

У лікарні поранені знаходилися до осені 1941 року. Їх теж залишили без евакуації на поталу ворогові. До осені німці поранених не чіпали. Але як тільки медперсонал дізнався про переведення поранених в Цитадель то вони «знищили відразу ж службові та партійні посвідчення, нагороди і офіцерські знаки відмінності, викидаючи їх у туалетні унітази».

Сюди теж повинна була прийти німецька окупаційна комісія і розсортувати фактично полонених. Коли червоноармійці про це дізналися від медперсоналу, «їх охопив страх і паніка, оскільки знали, якими будуть наслідки візиту» комісії.

Нацистські офіцери перед входом до табору. Тепер вул. Грабовського

Це типові ситуації, коли червоноармійці попадали в полон. Звичайно, були і такі, хто здавався добровільно. А що їм робити в глухому куті, опинившись перед вибором без вибору? У перші місяці війни було більше масових трагедій, ніж масового героїзму.

В тему: «… Не зміг винести нелюдську дикість …» Військові щоденники капітана Грінвалдса

Для утримання таких полонених німці виділили 30 гектарів в Цитаделі. Всю територію табору обнесли колючим дротом в чотири ряди. Територію теж розбили «колючкою» на сектора розмірами 200 на 100 метрів. Нею ж огородили кожну з веж Цитаделі і її колишні казарми, бараки і інші приміщення.

Тут розміщувалися різні адміністративні будівлі табору, одна з колишніх казарм була перетворена в госпіталь, знайшли своє застосування також чотири вежі Цитаделі.

З липня і до заморозків полоненим заборонялося перебувати в приміщеннях цитаделі. Вони вдень і вночі перебували під відкритим небом. Пізньої осені їм дозволили перебувати в казармах, в кімнатах і коридорах, на обладнаних дерев’яних нарах.

Полонених гнали колонами, або завозили в Цитадель вантажівками. Полонені від голоду з’їли всю траву на території табору, обгризли старі акації. Німці їх зрізали. Ще деякий час залишалося одне не спиляне дерево, але не довго воно стояло. Полонені його фактично згризли дощенту. Їх в таборі були стільки, що спали на корточках.

Вранці, коли табірна охорона перераховувала полонених, в лад ставали тільки живі. Мертві залишалися в скорченому позах на тих місцях, де засипали в минулий день ввечері. Холод і голод робили свою справу.

У листопаді до них прийшов тиф. У таборі вибухнула епідемія. Чи не рятувало від смертності і те, що полоненим дозволили ночувати в приміщеннях цитаделі.

Під час війни поляк Ян Толпковскій працював касиром у Львівському похоронному бюро і приходив до табірної адміністрації за грошима за надані послуги із захоронення військовополонених на Янівському кладовищі.

Толпковській пізніше свідчив, що померлих, «страшно худих, полонених складали щодня в таборі в сараї в купу до 150человек», яких потім його бюро ховало в загальних могилах.

Полонені на території табору, 1941 рік

Одного разу німці збудували весь табір. Боячись заразитися тифом, запропонували полоненим організувати охорону табору за допомогою добровольців. Її набирали серед офіцерів і солдатів, здатних управляти людьми і фізично витривалих.

Таких знайшлося близько 200 чоловік. Їх відразу ж ізолювали, годували гірше, ніж інших, роздягли, а потім вивезли за межі табору, очевидно – на знищення. Мабуть, таким чином німці позбавили полонених можливості організувати бунт, забравши тих, що виявив ще хоч якусь витривалість.

У 1941 році зусиллями Українського центрального комітету вдалося звільнити 61 полоненого-українця з Львівщини. Цей факт німці перетворили на своєрідну пропагандистську акцію, в якій брав участь серед інших і Вехтер, губернатор дистрикту «Галичина».

Акція мала свідчити про лояльність окупантів до галичан, звичайно, з розрахунком на лояльність галичан до окупаційного режиму. Через деякий час німці випустили з табору 1500 полонених – калік і безнадійно хворих. Серед них були не тільки полонені за походженням із Західної України.

Худі, до крайності виснажені полонені розбрелися по Львову. Вони у жителів міста просили поїсти і «наївшись, вмирали прямо на вулицях», – розповідав Толпковскій. Але і табірна охорона була організована також з військовополонених.

Режим, життя в таборі і поза ним

По прибуттю полонених будували на площі і сортували. З липня 1941 року полонені в табір прибували майже щодня. У 1942-1943 роках – все рідше і рідше. У 1943 році в табір потрапили великі групи полонених італійців, французів, бельгійців та ін.

Їх сортуванням займалися німці, а з вересня 1941 року – поліція. Полонених спочатку сортували за національною ознакою, а після цього – за станом здоров’я.

Командирів, комісарів і євреїв під час сортування відразу ж відбирали без урахування фізичний стан. Полонених відправляли в «вежу смерті». Звідти живими вже не поверталися. Їх чекала смерть від голоду, фізичних знущань або кулі.

Після сортування всіх, крім тих, хто повинен був потрапити в «вежі смерті», гнали в баню. У табірній лазні працювало близько 10 полонених. Старшим над ними призначили ПЕЕМ.

Облікова картка військовополоненого

Коли прибувала нова партія полонених, баня працювала день і ніч. Тут прибули купали, стригли, забирали брудний одяг і давали чисту. «Одягу», а точніше ганчір’я, вистачало. Воно залишалося після померлих і розстріляних.

Спочатку більшість полонених були без взуття. Згодом їх взули в дерев’яні черевики, які полонені своїми ж руками вирізали зі спиляних німцями на території табору акацій.

За час існування табору в ньому набралося чимало інвалідів. Їх утримували в окремому секторі табору. Тих, хто вижив, за оповіданням ПЕЕМ, випустили на волю навесні 1943 року.

В тему: Українці на примусових роботах у Третьому рейху. Скільки їх було?

До появи табірної поліції німці кілька разів вночі піднімали весь табір і переміщали по території. Вони боялися організації втечі або змови з метою повстання. Під час цієї процедури не всі полонені вчасно прокидалися або піднімалися з землі. Таких німці розстрілювали на місці. Це повинно було «дисциплінувати» інших.

Вранці кожен день, в 6-7 годин, всіх полонених піднімали і виганяли на плац стану. Їх перераховували, перевіряли, будували в колони і гнали на кухню. Ладом укладені підходили на роздачу. Голодні люди порушували чергу, штовхалися. Порушення черзі коштувало життя. Німці відкривали вогонь по полоненим, і від пострілів гинув кожен, кого знайшла куля.

У 1941 році вранці полонені отримували окріп з завареним кмином. Про цукор, звичайно, мова не йшла. Ладом з цим «сніданком» полонені поверталися в казарми.

В обід вся процедура повторювалася. Різниця полягала лише в тому, що полонені отримували кожен по 70 гр субстанції з тирсою, яка називалася «хлібом», і баланду. Ця баланда, або «суп», як його називав колишній полонений Трохим Кирієнко, в 1942 році варився з кістяний крупи і якихось відходів. Причому, цю крупу неможливо було розкусити.

«Вечеря» був ідентичний «сніданку». Пізніше, в 1942 році, вранці ще видавали баланду з гнилої картоплі.

Типовий вид полонених червоноармійців у 1941 році

Поранених відправляли в лазарет. Слабких – в окреме ізольоване від інших приміщення. Їх годували гірше, ніж фізично сильних, і вони масово вмирали від голоду. Щоб відрізняти їх від загальної маси полонених, цим ув’язненим видавали блакитні берети.

За лазаретом спостерігав капітан Пауль, який нікого не лікував. Начальником госпіталю призначали когось із військовополонених. З вересня 1941 року це обов’язки виконував львівський єврей Людвіг Хіпер.

Тоді в медперсонал увійшли полонені-лікарі Тоидзе, Самієв, Отар Цікорішвілі, Олександр Архипов. Лазарет і його медперсонал мали окреме харчування. Хворих і поранених в лазареті клали там, де було місце.

Фізично здорових в’язнів виганяли на роботи за межі табору. Здоровими полонених можна було назвати умовно. Ришард Волянин тоді працював водієм трамвая, який на вулиці Коперника повз Каліча гори курсував через центр міста, і бачив полонених, які під конвоєм йшли на роботу.

“З боку Цитаделі, під охороною німецьких солдатів йшла колона військовополонених. Полонені були в жахливому стані. Вони йшли тільки в результаті якоїсь надзвичайної сили волі. Були жалюгідною подобою людини – обдерті, в дерев’яних черевиках, виснажені”, – згадував Волянин.

Цей водій трамвая став свідком таких подій. Одного разу, коли трамвай, спускаючись по Коперника, знизив хід і порівнявся з колоною полонених, пасажири почали їм кидати продукти, хто які мав: хліб, фрукти і т.д.

Серед полонених почалася метушня, їх лад розсипався. Охоронці ледь справлялися, приводячи колону до порядку. Деякі з них заскочили в трамвай і почали бити пасажирів ногами і прикладами.

Ще один військовополонений

В тему: Кюн Хайнц: спогади німецького офіцера

Були спроби втеч з табору. Деякі закінчувалися щасливо, але переважна більшість – смертю. Місяць Савчинське-Спуркі влітку 1941 року жила на Каліча горе. Одного разу, гуляючи в саду біля будинку, почула постріли, а за ними стогін людини. Через щілини в дерев’яному дощатому паркані вона лянула в напрямку звуків.

“На дроті висів чоловік і стогнав. Він сильно стогнав три дні, поки не помер. Товариші хотіли його врятувати, але німецькі охоронці не дозволяли цього зробити. Стогін цього солдата було чути навіть у нас Вквартіре«, – гсвідетельствовала Савчинське.

Ті, хто вибрався за колючий дріт, ще не були на волі. Втікачів ловили військові патрулі і поліція. Тоді вони виявлялися в гестапо на Пельчінского (тепер вул. Вітовського), де їх допитували.

Єжи Войцехович був в’язнем в’язниці на Лонцького. На Пельчінского його водили в травні 1944 року на допити. В один з таких днів Войцехович побачив шість полонених селян з Цитаделі. Двоє були сильно побиті, а четверо інших їх підтримували. Гестапівці і  есесівці полонених обвішали зброєю, за ремені запхали гранати і по черзі з ними фотографувалися, ніби їх щойно впіймали зі зброєю в руках.

Через кілька годин трьох полонених застрелили під час допиту. Інших відвели до в’язниці на Лонцького. Тут утримували цілу групу втікачів з Цитаделі в окремому, ізольованому від основної маси ув’язнених, приміщенні в’язниці. Хто з полонених чинив опір, тих гестапівці розстрілювали на місці в тюремному дворі.

Лагерна поліція, створена у вересні 1941 року, допомагала німцям підтримувати режим в таборі. Вона організовувала перевірки, побудову, конвоювання на допити, прибирання приміщень та подвір’я полоненими.

Ідентифікаційний жетон військовополоненого, знайдений на території колишнього табору для військовополонених

В тему: Кюн Хайнц: спогади німецького офіцера. Частина 2. Про життя в полоні

Поліцію німці організували з полонених, які негативно ставилися до радянської влади. Це колишні військовослужбовці з кримінальним минулим, звичайні покидьки або ті, що рятували своє життя ціною життя інших. У табірну поліцію йшли і ті, що зазнали переслідувань і репресій з боку радянської влади.

Тепер вони мстилися комуністам (командирам і комісарам), чекістам-особистам і євреям, яких в НКВД в 30-х рр. служило чимало серед особового складу. Ось тут вони все і повинні були відповісти за злочини, яких самі, можливо, і не робили, але належали до злочинній системі. Жага помсти цих людей їх самих перетворювала в злочинців.

Поліція жила на території табору, вільно пересувалася по його території, що заборонялося іншим, краще харчувалася.

Комендант охорони Якушев

Табірної охороною зголосився керувати Андрій Якушев, один з офіцерів Червоної армії. У цієї людини не типова біографія в усіх відношеннях, а тому про нього варто розповісти більше.

Якушев народився в 1915 році в с. Молчановка, Баклінского району Оренбурзької області. Кар’єру військового почав з того, що служив у 1941 році командиром кулеметної роти 364 стрілецького полку 139 стрілецької дивізії і потрапив в липні того ж року в полон десь на Львівщині. Як і багато інших, виявився в «Шталаг» в Цитаделі.

З того моменту і почалися «подвиги» колишнього командира кулеметників. Він погодився очолити табірну охорону і спралявся настільки добре, що гестапівець Адам Ібель, який входив до адміністрації табору, вирішив з Якушева зробити агента.

У Цитаделі Якушев спочатку жив в табірному лазареті, хоча хворим не був. У вересні 1941 року, після того, як очолив табірну поліцію, перебрався в окреме приміщення, де в найкращих умовах жив сам. Йому видали новеньку офіцерську форму радянського зразка і палицю, якою він нещадно бив полонених.

Разом з гестаповцем Ібелем Якушев допитував новоприбулих полонених на табірній площі в будці з великими скляними вікнами. Вікна служили для того, щоб бранці мали можливість спостерігати, як нещасного допитуваного Ібель і Якушев клали на лавку і забивали палицями до смерті.

Колишній бранець Никифор Гулюк з Київщини через два десятка років свідчив, що одного разу серед підопічних-поліцейських Якушев виявив єврея. Розлючений «шеф» поліції відвів його до стіни корпусу і нещадно побив.

«Від ударів Якушева той бився головою об стіну», – розповідав Гулюк – «а потім був відправлений в” вежу смерті “на знищення». Він разом з Ібелем брав участь у розстрілах в’язнів і спалення їх останків на території табору.

Табірне «свідоцтво» про смерть

У вересні 1942 року Якушева звільнили з табору, і для початку його влаштували на роботу до Львівського трамвайне депо, щоб з’ясував антинімецькі настрої серед робітників. Мабуть, з цим завданням він впорався, тому що наступне завдання вже ускладнилося.

У березні 1943 року Якушев виявився в Чорткові. Тут він проник в польське підпілля і підвів під арешт десять його членів. Після цього в с. Чеботаревка Гусятинського району Тернопільщини те ж саме зробив з групою місцевих оунівців-підпільників і селян. При його допомозі гестапо заарештувало 35 осіб, яких відправили в концтабори.

У липні того ж року Якушев і Ібель вже спільно проводили арешти жителів Сокаля. За свідченням слідчих-кагебістів, вони заарештували «членів ОУНівського підпілля, а також чесних радянських громадян».

Далі Якушев знову опинився в Червоній армії і воював проти японців. Правда, тут в серпні 1946 року контррозвідка 39 армії, в якій служив Якушев в 26-й гвардійській артилерійській бригаді, його заарештувала. Спочатку слідство вели в Порт-Артурі, а потім передали до Тернополя – за місцем скоєння злочинів.

Звинувачення – співпраця з німецькими каральними органами. У Тернополі військовий трибунал Внутрішніх військ МВС у квітні 1947 року засудив його до 20 років таборів з позбавленням прав на п’ять років. На «вишку» він в цей раз не дотягнув, так приховав свою «діяльність» в Цитаделі, а видачі ворогові «чесних радянських громадян» вистачило лише на табори. Звичайно ж, оунівці до уваги не бралися.

Якушев за амністією звільнився з таборів через вісім років, на початку 1956 року. Однак, пройшли роки і хтось із колишніх військовополонених написав про Цитаделі і Якушева «куди треба», дізнавшись його в Ростові.

У жовтні 1968 року помічник військового прокурора Прикарпатського військового округу підполковник Зінченко, ознайомившись з матеріалами Надзвичайної державної комісії з розслідування злочинів нацистів, призначив додаткове розслідування.

У матеріалах комісії фігурував і Якушев. За «нововиявленими» фактами УКДБ у Львівській області в 1970-1975 роках провело слідство. Для Якушева в цей раз все закінчилося розстрільної камерою.

Його «напарник» Ібель теж був судимий військовим трибуналом Львівського військового округу і в 1947 році отримав 25 років таборів, але в 1955 році його передали австрійській владі, бо родом він був з Австрії.

Руслан Забілий, кандидат історічніх наук, генеральний директор національного музею-меморіалу жертв окупаційніх режімів «Тюрма на Лонцького» (Львів); опубліковано у виданні  Історична правда

Переклад: Аргумент

 

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s