Їх називають по-різному: ворожбитами, відунами, віщунами, мольфарами…


З вікопомних часів в Карпатах живуть люди, котрі володіють надприродніми здібностями. Вони “читають” зірки, повелівають бурями та громами, “зав’язують” і “розв’язують” дощ, заклинають змій. Можуть передбачати майбутнє та минуле, зцілюють важкохворих. Їм достатньо встромити градового ножа у дерево, як з нього потече молоко. А один з їхних головних атрибутів – залізна сокира бартка. Раз на рік вони йдуть у нікому невідомі печери, аби там, не бачачи Сонця, провести у позі зародку дванадцять днів і дванадцять ночей, очиститися й відродитися такими, якими вони бажають…

Їх називають по-різному: ворожбитами, відунами, віщунами, цілителями, химородниками, яритниками, відьмаками, потворниками, чарівниками, примівниками, кудесниками, планетниками або мольфарами. Слово “мольфар” найбільше прижилося серед гуцулів – мешканців південно-східної частини українських Карпат, оповилося легендами і стало асоціюватися з карпатськими відунами. Вперше, в Україні про мольфарів заговорили після виходу повісті Михайла Коцюбинського “Тіні забутих предків” у 1911 році, ще пізніше — через півстоліття, після однойменної екранізації твору грузинським режисером Сергієм Параджановим.

Ось, як про гуцульських віщунів повідав сам мольфар, знахар, покійний уродженець села Верхній Ясенів s09219366Михайло Михайлович Нечай: “…Основна могутність мольфара у його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожному мольфару притаманний свій неповторний, так би мовити, стиль роботи. Деякі з них народжуються з магічними знаннями, тобто є мольфарами за спадком, які передаються з покоління в покоління однієї родини. Інших вчать. Одні оволодівають чорною магією, другі — білою… Це є мінус і плюс як штепсель, тут плюс, а тут мінус – це чорні і світлі сили і між ними йде боротьба. З цього починається життя, цим воно і продовжується. Мольфар має бути глибоко духовною особистістю, так як він звертається до Бога та небесних сил з проханням про допомогу. Якщо мольфар чинить неправедно і порушує закони Природи, він може бути позбавлений магічних можливостей… Я хочу знайти учня, але досі ще не зустрів такої людини. Він повинен людей любити, природу, а не гроші. А де ж такого дурня знайти, адже сьогодні навіть діти гроші люблять. Чесно кажучи, я вже знаю дату своєї смерті. Знаю, від чого помру, але сподіваюся, що до того часу з’явиться все ж людина, у якої є покликання стати мольфаром. Без нього нашій традиції – кінець”. 

Селилися карпатські чарівники, переважно, на окраїнах сіл, високо в горах, де їх ніхто не знав й не бачив. i (5)Доводилось долати чималі дистанції, аби доступитися до відлюдника. Відчайдухи долали бурхливі потоки Тиси, Прута або Черемоша, переходили напівзруйнованими підвісними кладками, блукали гущавинами лісу, підіймались безлюдними кам’янистими стежками, і аж тоді, на самому ґруні, вкритому гірським туманом, являлась мандрівнику ґражда мольфара… Кожен хто пройшов таку подорож вже був достойним, аби поважний старець вислухав його й дав гідну пораду.

Зазвичай, мольфарів описують химерними і безжалісними істотами, однак це не так. Як просвітлені і загартовані люди, вони уміли бути і вірними приятелями, і щирими порадниками, і побратимами, хоча і скривдити себе теж не дозволяли. Горяни склали чимало байок та легенд про боротьбу мольфарів з демонами, де мольфар виступає не як покірний раб, слуга, а як безстрашний охоронець, переможець, повелитель темних сил: “Йик мольфар шось робит, то він каже: Невольни би тьи втьила! Ти мині досолив! Я тебе за то сушу, я тебе колю, я тебе печу. Я хочу, аби ти так почорнів йик дим, абис так усох, як усихає підпаленая деревина, хоть вона нї сира и не суха, а така завйила!” (В.Шухевич, “Гуцульщина”). 

Не всі мольфари – похилені старці, їх зображали по-різному: дужими, вусатими, бородатими, з важким поглядом, з чорним густим волоссям, у косматій ґуні, мудрецями. Іноді й неможливо було пізнати – чи то дядько, чи старець, чи просто леґінь, який подався у мольфарство. Через те, багато хто споріднює їх зі старослов’янськими волхвами. Зрештою, Олег Гуцуляк у своїй книзі “Пошуки заповітного царства” наводить читача на цікаві роздуми: відомі нам слов’янські волхви – це, можливо, карпатська жрецько-шаманська група кельтів – волохи (галл. Volcae), пов’язана з тотемом вовка, які мігрували з Італії (Влохії) в Карпати. Тут вони осіли і асимілювали частину балканських етносів, утворивши цілу націю – романи (румуни) та заснували царство Валахію.

Доповнює образ мольфара чорний кіт. Саме чорні коти неодмінні учасники магічних обрядів і таїнств з i (6)давніх давен. Так, в XIV столітті християнська інквізиція спалювала на вогнищах не тільки жінок-відьом, але й чорних кішок, як їхніх співучасниць. Мольфар Нечай, зазвичай, до своїх гостей виходив із чорним котом Млинцуром, і не дивно, тому що саме чорний кіт тонко відчуває ауру людини, уловлює її думки, може визначити хворе місце, а також захищає свого володаря від усіх можливих вроків та псувань, відвертає від оселі блискавки. Кіт для мольфара – то своєрідний оберіг, “прикордонник” паралельних світів, він гармоніює простір у якому живе і творить чародій. Борони Боже бити чи знущатися над котом – за це неминуча кара і розплата. Якщо собака ще може господареві пробачити якесь неподобство, то кішки не зроблять цього ніколи, а звернуть усю свою магічну силу проти кривдника.

За типом енергій мольфарів можна класифікувати на “сонячних” та “місячних”, а за різновидами діяльності на:

1) ВІЩУНІВ або ВОРОЖБИТІВ – ті, хто відгадують минуле і передбачають майбутнє;

2) ГРАДІВНИКІВ або ХМАРНИКІВ – ті, хто відвертають град і бурю;

3) ЗНАХАРІВ або ПРИМІВНИКІВ – ті, хто лікують недуги травами, заговорюють хвороби;

ukrcinema_-_teni-zabytyh-predkovПро віщунів або ворожбитів писав народний дослідник Гуцульщини Антін Онищук: “Ворожбитом називають такого, що знає ворожити та відгадувати минувшину і будуще інтересованого, його родини, худоби і т.д. Ворожбит чи ворожка подивиться на долоню, загасить ватру, зіллє воску або олова і викладає інтересованому, хто заузєвсі на нього, яка висит на него придибашка, з чого йому паде щіскє. Коли прийде хтось в нещастє (худоба, процес, крадіж), то Ворожбит подає йому близші інформації про причини нещастя та як лихові зарадити”. 

Через незвичайні здібності та малочисельність мольфарів боялися й водночас цінували на селі, їх вважали посередниками між двома світами – явним і потойбічним, на них покладалася духовна відповідальність за село та його мешканців. У критичних ситуаціях саме в мольфара шукали порятунку, їх часто порівнювали з Богами. Доречно пригадати фрагмент із повісті “Тіні Забутих Предків”, яку Михайло Коцюбинським написав на основі власних спостережень і досліджень: “З другого боку, на найближчім горбі, сусідив Юра. Про нього люди казали, що він богує. Він був як бог, знаючий і сильний, той градівник і мольфар. В своїх дужих руках тримав сили небесні й земні, смерть і життя, здоров’я маржини й людини, його боялись, але потребували усі…”.

Цікаву інформацію про градівників подає у своїй монографії “Гуцульщина” Володимир Шухевич: “Градівникi (7) се такий чоловік, що знає відвертати град. Він разит (їсть раз на добу) на св. вечер, у вечеріх бере вечері непочитої з усего трішки, бере мітлу та кочергу, та з ним усїм обходит три рази свою хату и кличе: “Прошу тебе тучу, кріз тучу, прийди до мене пити, гуляти, весилити си, греміти, дудніти, бити, я тебе прошу”. Потому входит у хату, набрану вечеру кладе у платинку и ховає будь-де, вона там має стояти до свйит великодніх, йик сховав, засїдає їсти, через цїлий чьис вечері не має ні до кого говорити. Перед свйитами великодніми купує у 9 крамницьих ладану по 1кр, приносит єго до дому, вісипає до тої платинки з вечерев, тай кладе верх дори осьвйитити. Потому ховає знов, аж доки туча не йде”. 

З градівниками або хмарниками пов’язаний запис з Бойківщини у “Приповідках” Івана Франка: “Хмарником називають чоловіка, що має вміть відганяти або насилати градів і хмари”. Окремі джерела вказують, що хмарники є “природжені і вчені”: “То йи такі природжені хмарники, що він до того знає. Так само як упир йи до молока”.

Щодо знахарів, то як зазначав відомий український лінгвіст Броніслав Кобилянський: “…знахар рятує пошкодованих примівками та зіллям”. Були серед них й такі, які могли покеровувати звіром: “Є такі знахарі, що наверне звір, куди хоче. Они мают припис тим орудувати. Они є так, як слуга у газди, тоти знахарі, над ними є росказники” (А.Онищук, 1909). Саме слово “знахар” відоме багатьом слов’янським мовам і в більшості випадків тлумачиться як – “народний лікар”, який користується власними немедичними способами лікування: травами, обкурюванням, нашіптуваннями тощо. Деякі ентузіасти відзначають у слові “знахар” арійський корінь “хара”, котрий позначає один із семи енергетичних центрів-чакр (від “чара” – життєдайна енергія) людини, кожна з яких є джерелом інформації про її організм.

Етимологія слова “мольфар” – досить складна і потребує ретельного вивчення. Адже слово не є сталим у своєму вжитку, слово видозмінюється, може мігрувати і тлумачитись різними народами, а також може складатися з різних фрагментів, уподібнюючись пазлу, який потрібно уміти мовознавцю правильно зібрати і розшифрувати. У даному випадку загальноприйнятої етимології щодо назви “мольфар” досі немає, тож спробуємо дати свою відповідь.

Якщо розкласти слово “мольфар” на склади, отримаємо:

– корінь [МОЛ’] – від сл. молва, молити, промовляти, мовити

– [АР] — з санскриту означає Сонце-світило. Наприклад, “АРІЙ” – білий, сонячний, золотий; “АР-РАТА” – сонцеподібна країна. Цікаво, що [АР] може переходити у [ЯР] – обидва значення тотожні солярному значенню Ярило-Сонце.

– [Ф] – на мою думку, зайва літера, яка додалась з часом внаслідок численних перефразів.

yzichneztvoУ висновку, що маємо? Початкове слово [МОЛАР] або [МОЛЯР] — той, хто молить, промовляє до Сонця, або іншими словами РАХМАН. Про рахманів на Гуцульщині відомо багато. Четвертої середи по Великодню гуцули відзначають Рахманський Великдень. В карпатських говірках назва “рахмани” вживається зі значенням – “досконалі істоти, добрі духи, посередники між небом і землею”. Чимало санскритських топонімів збереглось на Гуцульщині, зокрема: Акришори – з санскриту “акр” – верхній, крайній; “шора” – лінія; Шешори – “шеша” – рівність, повторення; Терношори – “тер” – земля; Рушори – “ру” – Сонце, і т.д. Ні в українській, ні в румунській мові нічого подібного не виявлено. Тож, можливо, саме з арійської касти жерців Бога Сонця – РАХМАНІВ й походить рід карпатських мольфарів? На жаль, досі ніхто з науковців таких паралелей не проводив.

Вперше, питання про походження слова “мольфар” порушив український лінгвіст, мовознавець Броніслав Кобилянський, запропонувавши таке пояснення: „Староруське кореневе утворення МЪЛ (мълва, мълвити) + суфікс –аръ = молвар, той, що чаклує словом, замовлянням”. Згодом дослідник висловив інше припущення, вбачаючи „правдоподібний зв’язок з італійським (латинсько-романським) MALFARE – „чинити зло; злодіяння, злочин”, що можна пояснити свідомим намаганням церкви та її приспішників перетлумачити усе сакральне і утаємничене на зло, шкоду. Найближчі приклади: “гуцул” — бандит, “опришок” — рекетир, убивця і т.д.

Дехто лексему “мольфар” виводить з латинського “maleficus” – відьма, забуваючи, що “мольфар” – іменник чоловічого роду, на що вказує суфікс “-ар”. Male — перекладається як жінка, ficus — рослина. Хоча, наприклад, дослідниця-лінгвіст Наталія Хобзей у своєму етнологічному словнику “Гуцульська міфологія” подає кореляти і жіночого роду: “Чаріуница, молфарка – то она говори, примовлайе. Она молоко видбирае і чоловіка може, али у нас цего нима. А так було, шо чоловік дітий лишиу”. Бачимо, що тут слово “мольфарка” немає власної етимології і є похідним від чоловічого “мольфар”, до того ж жінок, які відбирали молоко називали “босорканями”. Тож, тут “мольфар” використовується просто як позначення до будь-яких негативних чаклунських дій, яке з’явилось значно пізніше, у християнські часи.

Цікаву аналогію з “мольфар” зустрічаємо у давньоруськім слові “молнія”, себто грім, блискавка. Молот бога-громовержця Тора теж звався – “мьольнір”. Більшість мольфарських обрядів пов’язано саме з громом. Дерево, уражене блискавкою — вважали священним, із нього виготовляли сакральні предмети – мольфи та гуцульські етнічні інструменти, які відрізнялися неабиякою гучністю та мелодизмом. Були у мольфарів і громові палиці, ними відганяли грозові хмари.

Як бачимо, мольфарство – то надзвичайна відповідальність, у першу чергу, перед собою, перед нащадками, перед своїм народом. Без відунів – світ втратить сенс, втратить цінності. Урешті-решт, мольфари – то наша автентика, це те, що робить нас унікальним і самобутнім народом, цікавим для світу. На жаль, сьогодні мольфарство занепадає. Немає кому хранити рідні Карпати. Останній відомий світові мольфар – Михайло Нечай помер 15 липня 2011 року у власному будинку від руки вбивці-шизофреніка. Зростає кількість тих, які шукають заробітку, а не покликання. Відання перетворюється на імітацію. Будемо сподіватися, що побільшає людей духовних, а не шарлатанів, бо мольфар – глибоко віруюча людина, яка дає світу зрозуміти одну істину: “Свято шануй рідних Богів і Предків, живи в злагоді з Природою і самим собою, чини по совісті, а якщо шукаєш Вищого Знання – пізнай себе…”.

 Віталій Креслав

http://www.uamodna.com

About "АлМаС"

АлМаС
Галерея | Цей запис був оприлюднений у Мандри, правда і позначений , , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s