ПРОСТА СОЛДАТСЬКА ПРАВДА З АТО


Він повернувся звідти, з АТО. Ні, не назовсім. Він приїхав у відпустку після поранення, щоб побачитися з сім”єю і залікувати рани …

Готуючись до спілкування з політиком, досить прочитати пару-трійку його попередніх інтерв’ю, поритися в його біографії, і вже розумієш, про що можна з ним говорити, а найголовніше – про що краще навіть не заїкатися, щоб «зірка» раптом не засмутилася і інтерв’ю не обірвалося на півслові. Але то політики, а це простий смертний, і це зовсім інша історія.

Він забажав, що в статті не будуть вказані ні паспортні дані, ні номер частини, в якій служить мій співрозмовник. Просто тому, що йому туди ще повертатися. Та мені й не потрібні ці дані. Не потрібні військові таємниці про кількість танків і бронетехніки. Я хотів  просто поспілкуватись.

Ми домовилися зустрітися у парку. Замість двометрового амбала у військовій формі ( так я собі його уявляв) до мене на лавочку підсів самий звичайний хлопець у джинсах і светрі. На вигляд років 35, не більше. Рука від зап’ястя по саме плече в гіпсі, на обличчі множинні дрібні шви, ще зовсім свіжі.

У цей момент навіть моя жалюгідна спроба підготуватися до зустрічі з точки зору психології теж дала тріщину. Можна прочитати сотню розумних статей у журналах з психіатрії, можна навіть напам’ять вивчити всі ознаки посттравматичного синдрому у солдатів, але жоден психіатр ніколи не розповість, як поводитися, коли на тебе дивиться молодий красивий хлопець з очима старого.


  • Ну а що я можу розповісти? Та й навіщо? Якщо вже писати, то писати правду, а кому це потрібно? – Це була перша його фраза після привітання.

І я пообіцяв йому написати правду … Таку, яка вона є, просту солдатську правду.

Ми сіли на лавку, він закурив і хвилин п’ять мовчав. Було видно, що хлопець просто збирається з думками. Це було схоже на те, як людина бере паузу перед стрибком з вишки, коли ще якийсь час роздумує, а чи варто взагалі стрибати. Він викурив дві сигарети, потім ще дві і нарешті дуже тихо видавив із себе перші слова …

Знаєте, що там найстрашніше? Смерть? Та ні, про неї якось не думаєш. Вірніше, до кінця не усвідомлюєш, що ти теж смертний і що тебе теж можуть убити.

Найстрашніше, що якщо тебе зачепить, матері повідомлять про поранення. Зі мною хлопчина служив, зовсім пацан ще. Йому вибухом ногу відірвало. І ось уяви собі, його несуть до машини, щоб у санчастину відправити, кров ллє, немов кабана закололи, а він несамовито кричить: «Тільки матері нічого не говоріть, не дзвоніть їй. У неї серце хворе, вона не переживе! ».

У хід пішла сигарета, потім друга, третя. Він мовчав і дуже швидко курив одну за одною, а тремтячі руки видавали його з головою.

Я чекаю … Нічого не питаю, чи не кваплю і не намагаюся видавити з себе якісь безглузді фрази з серії: «Ну ти тримайся, життя триває, потрібно якось жити». Що я можу йому сказати? Що я знаю, що він відчуває? Ні не знаю. Я добре розумію, що це погано, боляче і страшно.

Ну а якщо про серйозне … Я не хочу сказати нічого поганого ні про владу, ні про політиків наших. Я далекий від політики, я проста людина, просто так уже сталося, що мені довелося взяти в руки зброю. Але це неправильно, що коли мужик іде на війну, бронежилет, каску, наколінники да, вважай, весь захист йому купує сім’я.

Мені пощастило, мені видали те, що привезли волонтери. Та й нікому було б купувати. У мене мати-пенсіонерка, а більше нікого. А ось моєму товаришеві по службі все це добро купила рідна сестра.  І знаєте, що найприкріше? Бронежилет вона купила палений. Та й який вона могла купити, нічого в цьому не розуміючи? Я з тих пір всім, кому тільки можна, мільйон раз повторюю: жінки, рідні ви наші, ну не можна такі речі купувати ні в Інтернеті, ні на ринку. Тільки в спецмагазинах, а ще краще взяти з собою в консультанти військового.

І справа навіть не в витрачені даремно гроші. Люди ж на останні гроші купують ці чортові броники, думаючи, що тим самим купують життя своїм рідним, а їм бариги на ринку підсовують відвертий мотлох … Ось як з цим бути? А адже ми одна країна. Ми ж цих самих бариг теж захищаємо.

Я розумію сестер, дружин і матерів, які готові самі купити для нас і бронежилети, і каски. А в разі необхідності вони і танки, напевно, куплять. Але ж це неправильно, так не повинно бути. А якби не було волонтерів, які під кулями їдуть на передову, щоб привезти нам все необхідне, що б тоді було? Воювали б, озброївшись граблями?

Я українець, я не намагався уникнути мобілізації, викликали – пішов, і не шкодую про це. Але я не можу зрозуміти, чому їжу, обмундирування і навіть зброю нам везуть волонтери, по суті, такі ж пересічні громадяни, як і ми з тобою. Везуть, втрачаючи свої гроші, час і ризикуючи своїм життям, а в цей час військове начальство, яке періодично повинно навідуватися на передову, якщо і з’являється там, то в оточенні 15 чоловік охорони.

Ну не розумію я, як це все може співіснувати разом. Ясна річ, охорона повинна бути, так належить. Але ось тут реально йде розрив шаблону і таке переосмислення всього і вся.

Я патріот, це моя країна, і я буду її захищати до останнього, але чим більше бачиш навколо себе маразму, тим складніше залишатися патріотом…

Ось така вийшла розмова зі старшиною з АТО

About "АлМаС"

АлМаС
Цей запис був оприлюднений у правда і позначений , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s