Україна – це розділена країна


Україна є сусідом країни, якою керує наступник того ж КДБ, що відповідало за розробку технологій інформаційної диверсії. Саме ці техніки, що використовувалися за часів Холодної війни, використовуються ними й досі – не лише в Росії, але й в Україні, Великобританії, по всьому світу. Саме тому я кажу, що ми усі є певною мірою жертвами російського дискурсу.

Десять років чи більше, відвідуючи форуми чи займаючись перекладами, я бачила, як на Заході сприймали Україну: мені одразу казали “так, ми все знаємо про вас. Україна – це розділена країна, половина є прозахідною, інша половина є проросійською”. Це відоме кліше – ви могли більше нічого не знати про Україну, але точно чули, що це розділена країна. Насадження цього кліше – частина інформаційної підготовки Росії до нинішньої війти, насадження стереотипу про Україну як про майже неіснуючу, розколоту країну. І майже ніхто з тих, хто сприймав це кліше, не питав себе: “якщо половина України є прозахідною, а половина – проросійською, то де ж, власне, сама Україна?”. Є ще багато пропагандистських трюків, котрі ми не помічали.

У березні 2014 року, коли увага світу була зосереджена на анексії Криму, в дні так званого референдуму в Росії сталася ще одна важлива річ. Російський парламент прийняв закон, що подовжував строк секретності документів ВНК, НКВС та КДБ, виданих з 1919 по 1991 рік. Думаю, це найкращий доказ того, що ті ж самі техніки застосовуються і досі. Ми всі – жертви інформаційної війни, що триває останні 20 років.

Повертаючись до того, що українські медіа не репрезентують український народ. У 90-х роках українські медіа намагалися створити публічний простір для національної дискусії. Це був такий собі період постколоніального відродження. Різкий поворот відбувся на межі тисячоліття; з того часу присутність російських медіа в Україні, російського контенту в українській пресі та російських наглядачів все збільшувалася.

Власне, федералізації, якої зараз вимагає Росія, передувало розчленування українського інформаційного поля. В країні немає жодної газети, яка б покривала усю країну, від Ужгорода до Донецька. Є регіональні видання, регіональні канали. Нам довелося битися у війні, маючи націю, яка майже нічого не знає про себе через таку викривлену подачу того, чим насправді займалося українське суспільство останні 15 років.

У цій війні на кону стоїть не те, чи штовхнуть Україну знову у російську сферу впливу. Навіть не те, чи вдасться Кремлю розділити та розколоти ЄС так же, як він намагався зробити з Україною. На кін поставлено ключове для усієї нашої нації питання – у ХХІ сторіччі, та, можливо, навіть у наступному. А саме – до якої межі можна маніпулювати суспільством? Чи ми готові лишити нашим дітям і онукам новооруелльский світ, з яким ми зіткнулися у цій війні? Чи повіримо ми у величезне потьомкінське село, створене за кращими технологіями Луб’янки та Голівуду, яке навчилося створювати абсолютно нереальну картину світу, синтез Оруелла та Хакслі?

Я дуже песимістично налаштована стосовно долі людства. Моя країна також є його частиною, але загроза настільки велика, що стосується усіх; хоча, звісно, це доля письменника – кричати, мов, Касандра: “Прокинься, Троє!”.

Втім, мені спав на думку один цікавий приклад: кілька тижнів тому я давала інтерв’ю угорській журналістці, молодій дівчині, яка більшу частину свідомого життя провела у ЄС. Я пояснювала їй, чому Україна двадцять років не говорила про себе, тоді як Росія увесь цей час вигадувала неправдиві історії про Україну та годувала ними світ. Вона слухала дуже уважно, а потім запитала: “Але ж усі ЗМІ маніпулюють громадською думкою, в усьому світі. Це їх характеристика за визначенням”. І саме цей аргумент я чудово пам’ятаю як одну з технік радянської контрпропаганди: зрівняти супротивників, сказати, що обидва мають недоліки, обидва брешуть. І я тут же зреагувала: “Є різниця, маніпулюєте ви своїми глядачами, щоб продати їм новий шампунь, чи щоб змусити їх напасти на іншу країну та вбивати її громадян з вигаданої причини”. Якщо мова йде про природнє бажання жити краще, це одна справа; якщо ж насаджується агресія, заздрощі, ненависть, а потім все це мобілізується – це вже технологія контрольованого безумства. І всі ми певною мірою є жертвами цих технологій, які у Росії, для прикладу, використовуються вже поколіннями.

Выступление Оксаны Забужко в рамках 12-й встречи Ялтинской Европейской Стратегии

АлМа

About "АлМаС"

АлМаС
Галерея | Цей запис був оприлюднений у правда і позначений , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s