ЧИ БУЛА БИТВА ПІД РІВНИМ АБО ЗВІДКИ ПОСТАВ ОСТРОГОЗЬКИЙ ПОЛК?


Нашу історію не можна читати без брому. Зі сторінок солідних видань упродовж майже семи десятиліть не сходила оповідь про те, що Острозький полк після Берестецької битви у повному складі, в кількості двох тисяч осіб, разом із сім’ями, священиками, взявши з собою домашній реманент і худобу, перейшов під російський Воронеж і заснував там місто Острогозьк. Але науковець А.Слюсарський не повірив російському історику П.Батюшкову, у праці якого «Волинь», виданій 1888 року, сказано про цей перехід. Вчений встановив, що то селяни й козаки не з-під волинського Острога, а з Чернігівщини за домовленістю полковника І. Дзиковського з царським урядом оселилися на берегах Острогощі, назвавши свою осаду іменем цієї ріки. 1652 року тут постав як адміністративно-територіальна і військова одиниця Острогозький полк. 

Потрібні ще приклади? Будь ласка. Кожен, хто ознайомлений з «Хрестоносцями» Генрика Сенкевича, пам’ятає, як у цьому творі описано втечу війська великого литовського князя Вітовта-Олександра з поля Грюнвальдської битви. Це ж хто – Федір Острозький утікав, який очолював там луцьку рать? Та хіба після такої ганьби православна церква причислила б його до лику святих? Чи, може, втікав рідний брат діда Семена Несвіцького Жигимонт Корибутович, який прийшов під Грюнвальд із новгород-сіверським полком? Та хто б його після цього визнав у Чехії намісником короля?! Адже на полі тієї битви, на королівському крилі, була й чеська хоругва св. Георгія під проводом Яна Сарновського.
«Хроніка Литовська і Жемайтська», «Хроніка Биховця» свідчать, як мужньо стояли і гинули на грюнвальдських пагорбах наші предки. Між іншим, перелом у цій битві на користь польсько-литовського війська, у складі якого були білоруські й українські полки, стався тоді, коли татарський хан Багардин, приведений Вітовтом під Грюнвальд із його кіннотою, завдав у двобої смертельного удару магістрові Тевтонського ордену Ульрику фон Юнгінгену: крижаки одразу впали духом, здеморалізувалися… Сталося це рівно 605 років тому – 15 липня 1410 року.
А ось іще один промах на історичну тему. У солідному двотомнику надруковано, що жона короля Ягайла – Сонька Гольштинська. Але ж його дружиною була дочка князя з волинським корінням Андрія Гольшанського-Дубровицького! Як могли не помітити цю друкарську похибку редактори видання, адже королева Софія – знана постать в історії,  бо це ж вона звеліла перекласти польською мовою Біблію, яка відома як Шарошпатацька. Мине добрих сто років, і за прикладом королеви її двоюрідна правнучка Анастасія Гольшанська-Заславська доручить зробити переклад українською мовою Євангелія, яке знане як Пересопницьке.
А укладачі «Історії міст і сіл. Ровенська область» провинилися перед Великим Житином, написавши, що найдавніша згадка про село датується 1596 роком. Але ж є документ, який згадує обидва Житини 6975 року від створення світу, тобто в 1467 році; з нього видно, що селом володів подільський староста і кременецький намісник Федько Несвіцький – внук Ольгерда. А помер князь Федько 1442 року. Мабуть, якби знав про це Л.Кравчук, то мав би серйозну розмову з біографами його малої батьківщини.
У тій же «Історії міст і сіл…» є й таке: «В другій половині XIV ст., коли Волинь було захоплено Литвою, Клевань потрапила до володінь князя Гедиміна». Але ж Гедиміна, який прожив 84 роки, в другій половині XIV століття вже не було на світі, бо 1341 року він загинув при облозі фортеці хрестоносців Баєрбург.

Неточності, похибки в історичній літературі не рідкість, адже допущена вперше помилка повторюється в працях інших авторів і «живе» доти, доки хтось, відчувши сумнів, не почне шукати і не знайде істину. Тож чому б і нам з вами, шановні читачі, не засумніватися і не зробити перевірку того, що написано в літературі про битву польського князя Лешка Чорного (так його при житті не називали, а дали йому це прізвисько в XIV столітті, щоб відрізняти від Лешка Білого) з литовським князем Вітеном у нас під Рівним? Бо й справді: де польський Сандомир, де тодішня Литва, де волинський Луків і де наше Рівне!
Але перш ніж перейти до «розбору польотів», киньмо погляд на геополітичну ситуацію в тогочасному польсько-литовсько-волинському просторі, на його головних дійових осіб, на їх взаємини, щоб бачити мотиви і причини тих чи інших подій, вчинків. Адже пошук – справа важка, тож, аби не схибити, слід дотримуватись головного правила наукового пізнання дійсності – принципу історизму, який, зокрема, вимагає розгляду фактів у їх конкретно-історичному зв’язку, чого, як здається, не робили російські і радянські фіксатори першої письмової дати в «біографії» Рівного.

Отже, Польща, феодальну роздробленість якої започаткував у першій половині 12-го століття Болеслав Кривоустий, роздавши землі своїм синам, наприкінці століття 13-го вже йшла до свого об’єднання, до чого великих зусиль докладав Лешко Чорний. Він підвищував роль міщанства у суспільному житті, дбав про розвиток міст, надаючи їм магдебурзьке право, посилював їх оборонну потугу, завдяки чому татари не змогли здобути ні Кракова, ні Сандомира.
Галицько-Волинське князівство, долаючи наслідки татарських впливів, успішно розвивало свою державність як одне з 15-ти самостійних політичних утворень колись єдиної Русі. Засноване 1199 року праправнуком Володимира Мономаха Романом Мстиславичем, зміцнене його синами Данилом і Васильком,  внуками Левом і Володимиром, воно владно зайняло гідне місце серед європейських держав. Високо цінувалася його військова й економічна міць. 1281 року князь Лев у результаті воєнних дій приєднав до своїх галицьких володінь частину Закарпаття з Мукачевом.
Волинський князь Володимир рішуче давав відсіч напасникам, однак у вимушених закордонних походах участь брав неохоче; був добросердним: 1279 року, коли, як пише літопис, «голод був по всій землі», відправив обоз із житом своїм недавнім ворогам ятвягам. Князь віддавав перевагу будівництву на північно-західних теренах нових міст, оборонних споруд, зводив і пишно оздоблював храми. Промовиста деталь: про столицю Волині Володимир угорський король казав, що такого міста він  не бачив і в німецьких країнах. І не дивно, бо, приміром, споруджений у Володимирі Успенський собор більший ніж Софія Київська …
А Велике князівство литовське на той час уже постало централізованою державою,  давало відсіч лівонським і тевтонським агресорам. Разом зі своїми одноплемінниками ятвягами Литва дошкуляла сусідам грабіжницькими набігами, проте, діставши одкоша від волинських воєвод, щодо Волині змінила свій орієнтир – стала її союзницею.

А ще в регіоні напружену атмосферу творила особиста неприязнь, яка виникла між польськими князями Земовитовичами – рідними братами Конрадом черським та Болеславом плоцьким і мазовецьким. На підтримку Болеслава став Лешко Чорний, а волинський князь Володимир Василькович заступався за кривдженого Болеславом Конрада, дозволяв литовцям проходити через Волинь пустошити Лешкові й Болеславові володіння. За збройну підтримку Конрада Лешко мстив Володимирові нацьковуванням люблінців на його землі, тому Володимир косо дивився на Лешка.
А  що стосується Льва Даниловича, то він давно гострив зуб  на Чорного, і ось чому. Коли наприкінці 1279 року помер князь краківський і сандомирський Болеслав Стидливий, який не мав спадкоємця, бо був бездітний, то, як пише Галицько-Волинський літопис, захотів Лев собі Лядської землі, але «бояри в Ляхах  були сильні, і не дали вони йому сеї землі», посадивши «в Кракові на столі Болеславовім» князя серадзького Лешка, якого й бажав бачити своїм наступником Болеслав.
Одначе Лев не вгамувався, поклавши око на Люблінську землю; щоб її зайняти, попросив підмогу в татарського хана Ногая, взяв ятвягів і рушив чужими руками жар загрібати. Проте Лешко, блискавично зібравши військо, перестрів їх під Гозлицями, 23 лютого 1280 року дав бій, і «вернувся Лев назад із великим безчестям».
А натурою Лев був злопам’ятний, заздрісний, він перед тим власноруч убив великого литовського князя Войшелка тільки за те, що той, зрікшись трону і йдучи в монастир ченцем, передав Велике князівство литовське не йому, Льву, а його молодшому братові Шварнові.
Отож хіба упустив би Лев нагоду помститися Лешкові, якби того якимсь вітром занесло на найдальший від Польщі край Волині? Хіба осмілився б Лешко вторгатися так далеко на територію держави своїх запеклих ворогів, розуміючи, що вони його перестрінуть і покажуть, де раки зимують? Адже ж і туди, і назад довелося б йому йти мимо обох столиць – міста Холма і міста Володимира.

І таке. Чому в 1932 чи 1933 роках польська влада не відзначала 650-річний ювілей Рівного? Чому у волинських воєводських газетах того часу не знайти ні слова про ту польсько-литовську битву під Рівним?
Чому нічого не пише про цю подію Галицько-Волинський літопис, друга частина якого творилася на Волині? Адже ж  умістив літописець повідомлення про те, що 1278 року литовський князь Тройден послав на поляків рать велику, що «тоді і ятвяги пустошили були довкола Любліна три дні» і набрали багато здобичі. А от коли поляки і литовці, можна сказати,  в нього на очах влаштували між собою під нашим Рівним криваве побоїще, то літописець повівся так, ніби та подія не варта уваги й навіть словом не обмовився про неї.
І ось що: 11 разів згадує наш літопис Лешка в різних ситуаціях, зокрема і як він пустошив землі Конрада Земовитовича, але немає згадки у зв’язку з битвою у нас під Рівним. Чому? Чи не тому, що, може, і не було тут тієї битви?
Чому нічого не говорить про це виданий 1888 року у Варшаві «Словник географічний Королівства Польського й інших країв слов’янських», а починає виклад історії Рівного як про володіння Дичка, тобто початком XV століття? Королівство Польське було тоді в складі Росії, тож польські історики знали, що «Географічно-статистичний словник Російської імперії» (т. 4,
ст. 300), який вийшов у Петербурзі 15-ма роками раніше, повідомив таке: «Город принадлежит к числу древнейших в крае, так как известно, что в 1282 году под Ровном владетель Польши Лешек Черный одержал победу над литовцами, бывшими под начальством своего князя Витена. С этого времени до начала XVI в. судьба Р. неизвестна; в нач. XVI в. он принадлежал овдовевшей Марии Семен. Несвицкой-Ровенской». Але польські історики проігнорували те, що було «відоме» їхнім російським колегам.
Ми з вами, шановні читачі, бачимо, що в цій цитаті є грубі неточності; тож якщо укладачі російського «Словника…»  їх допус­тили, то чи може бути певність у тому, що вони й наше Рівне не сплутали з якимсь іншим Рівним так само, як колись Острог із Острогозьком?

Підстав так вважати більш ніж достатньо. Ось, для прикладу, ще одна цитата, але вже з іншого, теж давнього, російського видання («Исторический вестник», 1917, т. CXLVII, март, с.719): «В летописи местность, занятая городом, упоминается впервые лишь в XIII веке. Здесь один из польских князей, Лешек Черный, разбил большой татарский отряд и, по преданию, сохранившемуся до нашего времени, велел трупы врагов сбросить в реку Устье, приток Горыни, протекающую теперь через город. Вследствие массы трупов, сваленных в реку, последняя вышла из берегов и образовала озеро, которое в настоящее время находится против реального училища, а тела убитых, перегнивши, образовали остров, на котором находится замок князей Любомирских …»
Як бачимо, Лешко вподобав Рівне, щоб із кимось біля нього побитися – то з литовцями, то з татарами. Ну, не історичний нарис, а фейлетон якийсь виходить, хоча, якщо серйозно, то неважко здогадатися, звідки витоки цієї легенди – з польських літописних джерел про те, як Лешко переміг татарсько-русько-ятвязьке військо Льва Даниловича 23 лютого 1280 року. В «Каталогах краківських єпископів» є про це коротке повідомлення, всього лиш одне речення, а в ньому через кому сказано, що цього ж MCCLXXX (1280-го) року також і багато литовців «circa Rowne prostravit» (біля Рівного понищив). Ну хоч ти бери і святкуй 735-ту річницю Рівного! Правда, незрозуміло, навіщо російський автор литовців на татар переінакшив.

А наступне «чому» продиктоване звичайною людською цікавістю – чому литовці,  пограбувавши Сандомирщину і прибувши до Лукова, помчали до нашого Рівного? У них же дорога додому пряма, як дзьоб у бусла, – на північ. А їх чомусь розвернуло на 120 градусів і віднесло від волинського Лукова аж на 160 кілометрів на південний схід, де на них вже чекав Лешко. А якби під Рівним не було табору поляків, то куди литовці йшли б далі – в Золоту Орду?
Ну а Лешко? За логікою, він мав би доганяти грабіжників, а тут раптом якимсь дивом опинився поперед них і, отаборившись біля нашого Рівного, влаштував пастку лиходіям, які сюди йшли. А чого вони сюди йшли?
Отож, узявши все це до уваги, розпочнемо розгляд аргументів і фактів, які використані науковцями як незаперечні докази того, що та вікопомна битва нібито була під нашим Рівним.
Микола Камінський
e-mail:  kaminski.mykola@gmail.com

(Далі буде)

About "АлМаС"

АлМаС
Цей запис був оприлюднений у правда і позначений , , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s