«Кращі люди міста» громадським транспортом не користуються


Армія виглядає так, як до неї ставляться. І це твердження вірне не тільки щодо українських Збройних сил. Візьмемо, наприклад, такий громадський транспорт, як трамвай. Десятиліттями він був гордістю міст радянської України, трамвайні мережі весь час розширювалися, а парки регулярно поповнювалися. Однак з падінням соціалізму інтерес до трамвая з боку нової влади пропав. «Кращі люди міста» громадським транспортом не користуються, а прихватизувати і роздерибанити його не можуть, і взагалі трамваї тільки заважають їм, створюючи конкуренцію їх маршруточного бізнесу.

Як підсумок, український трамвай просто вимирає як вид. На скорочених вдвічі-втричі лініях абияк торохтять залишки рухомого складу ще радянських часів: навіть у Києві з 360 працюючих трамваїв лише близько 40 випущені після 1991 року.

Те ж саме відбулося і з українською армією. Влада в особі олігархів, корумпованих чиновників і політиків-аферистів, усередині розпродавати Україну двадцять років, не бачила в армії ніякої потреби. «З Росією дружимо», – думали одні. «Захід заступиться», – були впевнені інші. Тому армію фінансували по самому залишковим принципом. Вистачало на їжу, на нові черевики і ремонт штабів – але не більше.

Українська влада могла б постачати ВСУ новою технікою, якби стоять при владі люди з цього щось мали. На жаль, але підприємства ВПК українських олігархів чомусь не цікавили, ну хіба що як металобрухт. Ніхто з них не став власником того ж заводу ім. Малишева або Київської бронетанкового. Ці виробництва взагалі навіть не були включені в програму приватизації – здавалося б, виходячи з державних інтересів, але державі вони теж виявилися без потреби. Тому ніхто не лобіював поставки нових Т-84 або БТР-3 в українські війська. Замість цього наближені до трону комбінатори і аферисти воліли задешево розпродавати зі складів радянське озброєння 70-80-х років.

Навіть виник казус: практично не виробляючи нове озброєння, Україна кілька разів опинялася в числі найбільших військових експортерів світу. Але ніхто не був на сполох, не кричав «що ж ви робите, іроди ?!». Навпаки, цієї «конверсії» все аплодували, а Захід ще й давав гроші на знищення стратегічних озброєнь.

Що цікаво, подібна ситуація склалася майже у всіх галузях високотехнологічного виробництва України: в авіабудуванні, суднобудуванні, ракетобудуванні. Далі презентації нових моделей і прожектів їх масового виробництва справа не йшла. Авіазаводи і верфі стояли без діла, як і цехи танкових заводів, а тим часом якісь фірми-одноденки розпродавали цілі пароплавства та аеродроми …

Можна було б запустити варіант модернізації наявного озброєння або закупівлі імпортного, раз вже своє нове не виробляємо. Але його, схоже, теж ігнорували. У всякому разі, грошей на це не виділяли. Мабуть, схем розпилу бюджетних коштів за допомогою переозброєння армії ніхто не придумав. Тому казну освоювали через витрати на фестивалі і чемпіонати, через будівництво стадіонів та закупівлю швидкісних поїздів (для залізниць часів Олександра III), через підтримку давно вироблених шахт, а от про армію навіть не згадували. Хоча при бажанні можна було б створити в Україні подібні схеми (як вони є в інших країнах), і тоді наші олігархи і високопоставлені чиновники могли б «пиляти бабло» на постачання в армію «Оплотів» або «Леопардів».

Однак цього не зробили. Напевно, з тієї ж причини, з якої фактично угробили український міськелектротранспорт. У те, що армія коли-небудь знадобиться Україні для виконання своїх прямих обов’язків, ніхто не вірив. Але одного разу це сталося …

«Кулемет я вам не дам!»

У 80-х і 90-х роках минулого століття було модно розмірковувати про те, як стараннями Сталіна наша країна виявилася неготовою до війни. Після того, що сталося зі збройними силами України в 2014-2015 рр., Критикувати Сталіна стало, як мінімум, безглуздо. Більш непідготовленою до війни армії, ніж українська, світ, напевно, ще не знав, що варто було не тільки втрачених Криму і Донбасу, втраченої репутації держави та її керівництва, а й величезних втрат серед захисників України і мирного населення.

Ця неготовність виражалася не тільки в невмінні зібрати мають сили і нанести ефективний удар у відповідь, планувати і вести бойові дії, але навіть в нездатності почати постачання військ необхідною зброєю і технікою вже після початку війни.

Здавалося б, чого вже простіше: виділяйте бюджетні кошти, запускайте військові заводи – і штампів «коробочки» у три зміни! Поставляючи їх у ЗСУ безпосередньо, якщо вистачить совісті не наживатися на цьому, або через свої фірми-посередники, якщо вже так кортить заробити на війні. Хоча, зауважимо, що таке бажання «наварити бабла» в даному випадку трохи недоречне. Адже українська армія – єдине, що захищає українських олігархів від експропріації, а українських політиків від втечі в еміграцію. А саме це їм загрожує у випадку успішного наступу ЛНР-ДНР. Ось чому аж ніяк не розумно намагатися залізти в кишеню своїм захисникам …

З початку конфлікту (втрати Криму) пройшов рік, з початку активних бойових дій (травень 2014) уже дев’ять місяців. У сталінському СРСР за цей час, наприклад, вже запускали в роботу евакуйовані заводи. Але все, що вдалося зробити в Україні, це організувати відновлювальний ремонт розконсервованій або пошкодженої в боях техніки шляхом установки в неї деталей з інших машин і фарбування. Нове ж виробництво так і не запрацювало. Чи не випущено жодного новий «Оплот», жоден БТР-4 (передані у війська машини – це повернення шлюбу іракського контракту), незважаючи на всі обіцянки «Укроборонпрому». Чи не розпочато випуск боєприпасів, запаси яких аж ніяк не нескінченні.

Замість виробництва власного озброєння українські політики вирішили випросити чуже. І вже кілька разів засилали на Захід делегації з проханням продати, а ще краще подарувати Україні «летальну зброю». Однак з цим завданням вони впоралися не краща героїв фільму «Біле сонце пустелі», що приходили то за кулеметом, то за гранатами до митнику Верещагіна.

Звичайно, є багато причин, по яких Захід не дав Україні ні «Джавелін», ні «Апачей». По-перше, існують обмеження на постачання зброї в країни, де йдуть громадянські війни. В даному випадку обійти їх, ймовірно, не дозволяє Росія – за принципом «ви не продаєте зброю Києву, а ми не продаємо зброю Дамаску». По-друге, Україна не входить до числа постійних клієнтів західних зброярів, що теж відіграє велику роль. І стати членами цього клубу вельми складно, тут навіть членство в НАТО не допомогло б, тут потрібні роки переговорів або особливий випадок, під який українська війна, на жаль, не потрапляє.

По-третє, свою волю диктують правила маркетингу. Українська армія воює, м’яко кажучи, кепсько: часто потрапляє в оточення, втрачає масу зброї і техніки – і все це наочно демонструють ЗМІ сепаратистів та Росії. Українських же вражаючих перемог з ефектними кадрами розбитою військової техніки супротивника майже немає. І якщо ВСУ, отримавши західне зброю, будуть продовжувати в тому ж дусі, то вони створять цій зброї і його виробникам антирекламу. Не кажучи про те, що Заходу зовсім не хочеться, щоб його зброя потрапила до сепаратистам і виявилося, в підсумку, в Росії, тому нових моделей озброєння Україні ніхто не дасть.

Армія іржавих генералів

Особливий трагізм ситуації в тому, що досі сепаратисти поступалися в якості озброєння українським силовикам. Спочатку це взагалі були якісь дивні особистості з мисливськими двостволками, стиреннимі з МВВС автоматами і взагалі нездатними стріляти вичищений моделями з класів НВП і магазинів для лазертаг. Те, що їх відразу ж не розкатали по асфальту українські десантники, до цих пір вважається нез’ясовним форс-мажором.

Але замість цього перші відправлені на Донбас бригади ЗСУ відступили, люб’язно залишивши противнику кілька бронемашин і самоходок – і з ними той і влаштував першу військову кампанію при Слов’янську. Потім щось віджали з українських військових частин, розташованих на Донбасі, щось привезли з Росії. Але порочна практика залишати сепаратистам практично цілі бронемашини, гармати, вантажівки з боєприпасами та амуніцією тривала. Ходили чутки, що це був результат зради і змови: нібито ввечері сепаратисти заносили командирам підрозділів важкі пачки грошей, а вранці забирали як би кинуте при відступі озброєння.

Так поступово сепаратисти обзавелися арсеналом, майже аналогічним озброєнню ВСУ, хіба що ще не розжилися бойовою авіацією. Українські ж війська, втрачаючи техніку та озброєння і не отримуючи натомість нову, змушені розкривати склади законсервованого металобрухту.

Звичайно, їм цілком можна воювати. Однак питання полягає в якості та ефективності. Візьмемо два приклади. Перший – той самий БТР-152, кілька примірників якого миготіли в роликах теленовин. Колісний бронетранспортер великої місткості із задніми дверима – це якраз те, чого потребують ВСУ. Тому й вони заповнюють брак такої техніки імпровізованими «панцер-капут», обшиваючи залізом КамАЗи і мости броньовані будки на КрАЗи. При цьому старий радянський БТР-152 перевершує їх справжнім бронюванням. На жаль, ця перевага перекреслюється старим проблемним двигуном і ненадійною ходової, до яких вже і запчастин не знайти. Цей раритет епохи Корейської війни мало того, що повільно рухається і жере бензин, як «Маус», так ще й швидко ламається, після чого його залишається тільки спихнути на узбіччя.

А от, скажімо, використання БТР-60 небажано в силу його набагато більш поганих показників проти БТР-80 або БТР-3. Тобто він має більше шансів бути ураженим або вийти з ладу, ніж його молодші побратими.

Другий приклад: зняті зі зберігання старі знаряддя 50-х років (ті ж Д-48) у свій час були, безсумнівно, вершиною конструкторської думки. Але з тих пір багато чого змінилося. З’явилися нові танки з новою захистом, з’явилися нові методи ведення бойових дій. Старі гармати доведеться пристосовувати під нові завдання, і хто знає, наскільки це вийде у українських військових. І те ж саме стосується всього знятого з консервації озброєння …

Тим часом сепаратисти, поповнюючи свій арсенал трофейним і російським озброєнням 70-80-х років, одного разу можуть якісно обійти ВСУ, які переходять до використання більш старої техніки. І це буде дуже кепський перелом у війні. Але ще гірше, якщо у війну з Україною безпосередньо вступить Росія, яка має на озброєнні сучасну нову техніку.

Україна – не Ефіопія?

Можна скільки завгодно бити себе в груди і стверджувати, що Україна – європейська країна XXI століття, проте рівень нашого розвитку (точніше, падіння) говорить про зворотне. Не будемо торкатися економіки та інфраструктури, торкнемося лише проблему з озброєннями. У цьому відношенні Україна найбільше нагадує … Ефіопію.

У 1935 році величезна італійсько-сомалійська армія вторглася в межі єдиної незалежної держави Африканського континенту. Більше 250 тисяч солдатів, тисяча знарядь, сотні літаків і танків – ще ніколи європейські країни не використовували в колоніальних війнах такі численні армії. Втім, Ефіопія змогла виставити проти них втричі більше воїнів – найбільшу африканську армію в історії. І, на відміну від громадян сучасної України, ефіопи не ховалися від мобілізації.

От тільки озброєння їх воїнства було, що називається, допотопним. У кращому випадку це були гармати XIX століття, кулемети «максим» і російські гвинтівки «Бердан-1870», а половина ефіопської армії взагалі розмахувала кремінними «карамультукамі» і луками. Так само, як і нинішня українська влада, ефіопський негус розвинув величезну дипломатичну активність, буквально вимолюючи Захід продати його армії нова зброя, але скрізь отримував або відмовки, або відмови. Спроби ж зупинити Італію деклараціями Ліги Націй і економічними санкціями провалилися: вони тільки розсмішили Муссоліні.

Підсумок тієї війни був дуже сумний. Ефіопи несли величезні втрати: в 27 разів більше супротивника! Війна була програна, і на окупованій території в концтаборах загинули 180 тисяч військовополонених, а в зруйнованих селищах померли від голоду півмільйона цивільних …

Можна, звичайно, впевнено заявляти про те, що Україна – не Ефіопія, проте у разі прямої війни з Російською Федерацією вона буде якраз саме нею. Це буде якраз той випадок, коли Україна переможених не чисельністю армії, а якістю її озброєння – як результату багаторічного ігнорування потреби ЗСУ в своєчасному переозброєння.

Віктор Дяченко, Новини України – From-UA

About "АлМаС"

АлМаС
Цей запис був оприлюднений у Аналитика, Міф, Новости, Україна і позначений , , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s