Білоруси – про поїздки у Волинську область на ринок.
Дизель-поїзд Брест – Заболоття з центрального ж/д вокзалу відходить о пів на сьому ранку. У складі шість вагонів, всі – битком набиті.
– У першому вагоні вже стоять, лізь у другій, на митницю ближче буде! – наставляє одна жінка іншу, коли склад пригальмовує біля перону. На другій зупинці поїзда на станції Брест-Поліський, – сидячих місць вже немає.
“Там все в два рази дешевше!”
Пасажири намагаються втиснутися в перший або останній вагон неспроста. В українському Заболотті вони як раз зупиняються навпроти будок, в яких проходять паспортний контроль.
– Ой, що було в минулу суботу… Така тиснява! Люди не влізли в останній потяг з Заболоття, який пів четвертої йде, уявляєте? Залишилися з ночівлею! Поверталися ранковим поїздом. Чотириста чоловік залишилися! Так що сьогодні треба швиденько бігти, щоб встигнути виїхати першим поїздом, – лякає жінка років 60-ти.
Заболоття – село в українському прикордонні, але брестчане давно його сприймають як великий і дешевий ринок в 2,5 години їзди від Бреста.
– Там все в два рази дешевше! Рівно в два рази! Щоправда, нещодавно було ще краще: долар міняли по 36 гривень, – запевняють навчені досвідом тітоньки з картатими сумками на коліщатках.
Прикидаю, що у шести вагонах їде більше тисячі чоловік. І це у вівторок!
– По буднях завжди так багато людей?
– У вівторок там працює великий ринок, приїжджають торгаші з Луцька, Хмельницького, – пояснюють пасажири.
– А що ви хочете! Людей на підприємствах за свій рахунок у відпустку вигнали, а ще багато на неповному робочому тижні – от і їздять, що робити… І пенсіонерів багато їде. А що: 17 тисяч (білоруських рублів.) за квиток віддаси, а півмільйона заощадити можеш! – вступають в розмову інші попутники.
На станції Хотислав в поїзд заходять білоруські прикордонники. Ті, хто їхав стоячи, висаджуються і проходять оформлення в будівлі. Усіх, кому пощастило сісти на кінцевій, перевірять прямо в поїзді.
– Перший раз їдете? Що, відчуттів захотілося? – з іронією цікавиться прапорщик, скануючи паспорт хлопця років 25-ти.
– Ну так, різноманітність в життя якесь, весело ж, – жартує у відповідь молодий чоловік.
“Пропускайте нас, ми вам гроші привезли!”
Піднятися рано вранці і простояти 2,5 години в поїзді – це дурниця в порівнянні з тим, що чекає на прихильників українського шопінгу по приїзді у Заболотті.
З шипінням відкриваються двері дизель-поїзди – як постріл стартового пістолета: народ стрімголов мчить до зелених прикордонних будок ліворуч і праворуч на пероні.Не відразу зрозумієш, що відбувається, і можна опинитися в самому хвості. Мене спритно обійшли сухощаві бабусі, огрядні жіночки й чоловіки з величезними сумками.
– Пропускайте нас, ми вам гроші привезли! – найактивніші намагаються поквапити українських стражів кордону.
З моменту прибуття поїзда пройшло годину, але в обох будівель все ще товпляться люди. Починається легка паніка – в 10 ранку прибуває ще один поїзд з Бреста. Ззаду починають напирати, в спину боляче впираються чиїсь лікті.
– Дівчина, ну що ви пхаетесь? – чуються розбирання.
– Слабохарактерні сюди не їздять! Не подобається – вдома сидіть!
– Що звідси вигідно везти? – намагаюся розрядити обстановку.
– Та що завгодно – одяг, різну мілочовку. Я, може, вирізку собі візьму…
– Хіба можна через кордон везти м’ясо?
У відповідь жінка уважно оглядає мене з ніг до голови.
– Ні, вам не можна везти м’ясо, – категорично заявляє тітонька.
– Чому саме мені? Ви на мене так дивно подивилися…
– Ну куди ж тобі! – роздратовано вигукує жінка, вказуючи на мої ноги, щільно обтягнуті джинсами. – Треба, щоб штани були широкі! Могла б ось так обв’язати (показує на своїй гомілки) скотчем або пакетом обмотати – і привезла б!
Везуть одяг, продукти і шпалери
Через годину і сорок хвилин отримую в паспорт помаранчевий штампик і вирушаю досліджувати ринок. З обміном грошей проблем немає, на кожному кроці стоять валютники:
– Мільйон – за 1300, сто баксів – за 2300!
– Я даю за сто тисяч білоруських 150 гривень за долар – 24 гривні.
У Білорусі таких ринків, мабуть, уже й немає. Товар лежить серед розмитої дороги на коробках або на клейонці, розвішаний в смугастих наметах або подається прямо з фургона машини. М’ясо і сало продаються з прилавків вздовж курної дороги – і його активно купують.
– Як у нас з гривнею почалися непорозуміння, так білоруси і ломанулись. Кожен день їздять. То й хай їздять нам же краще! Я в суботу наторгував на 8 тисяч гривень. Деякі тут розповідають, аж на 23 тисячі, але я в це не вірю, – привідкриває комерційну таємницю продавець всякої дрібноти кшталт шкарпеток і колготок.
До 11.30 народ починає вибудовуватися на пероні, щоб встигнути на зворотний поїзд о першій дня.
– Я вам так скажу: вигідніше їздити в звичайний день, тоді все на пару гривень дешевше, – з виглядом експерта каже літня жінка в рожевому пальто, яка стає поруч зі мною в черзі на погранконтроль.
Обговорення покупок триває всю зворотну дорогу до Бреста.
– Я дуже задоволена, добре з’їздила. Собі легінси купила чобітки на весну, куртку… – перераховує дівчина по телефону.
– О, хоч хтось задоволений. Це був останній раз, як я сюди їздила, – впівголоса каже жінка років 50, що сидить навпроти мене. – Напевно, я чогось не розумію. Зараз в гіпермаркетах постійні акції і знижки, заощадити можна і у нас. Всі за речами сюди їдуть, але я не знаю, як на мене – вони дуже поганої якості. Те, що краще, воно й тут коштує дорого. Єдине, що я купила, – це квіти на цвинтар. Ось вони дійсно в два рази дешевше. Букетик за 50 тисяч на наші гроші, а у нас маленький і некрасивий коштує 100 – 120 тисяч – це ж грабіжництво. Більше ніколи сюди не поїду.
