«Пливе кача» над усією Україною


МАМА ОДНОРІЧНОЇ ДИТИНИ: «КОГДА «ГРАД» БЬЕТ, ОН УЖЕ ДАЖЕ НЕ РЕАГИРУЕТ, — ИГРАЕТ СЕБЕ СПОКОЙНЕНЬКО…»

Цими днями в нашому Луцьку була справжня весна: небо яскраво-синє, повітря прозоре, віяв свіжий вітерець і навіть десь високо у небі весело цвірінькали якісь пташки… Я повільно йшла улюбленою вулицею Лесі Українки й думала, що на Західній Україні буває рання весна, може, вона вже й прийшла. І побачила великий натовп людей біля храму…

Олена ЧЕРЕНКОВА, журналістка-біженка з Луганської області

Спочатку подумала, що це виходять люди після служби. Проте ні. Відспівували хлопця з Луцька, який загинув ще влітку під Іловайськом. Але оскільки там розстрілювали з важкої російської техніки, опізнати багатьох бійців було неможливо, бо останки тіл збирали по всьому полю. Перед похованням брали в кожного частинку тканини на ДНК. Місяцями батьки нічого не знали про своїх синів, сподівалися, що ті в полоні, якщо це можна назвати надією… І ось через півроку нарешті приходять повідомлення, що їхні діти знайдені.
Все це схоже на якийсь абсурд, що раз за разом йде по колу. І знову на майдані Луцька навколо труни стоять чоловіки й жінки, старі й малі, плачуть всі. І вкотре пронизлива мелодія «Пливе кача» рве серце і підіймається високо над площею і над містом. І знову друзі й родичі волинського хлопця розповідають про те, яким він був, де вчився, з ким дружив, як пішов захищати Батьківщину.
На батьків, що стоять, потупившись, мовчки поруч із труною, дивитися неможливо. Слухати не вистачає сил, але піти звідси неможливо теж. Коли виток подій зіб’ється і піде за новим сценарієм? Хто знає, скільки ще повинні привезти сюди в трунах хлопців, і хто буде останнім загиблим із Волині? І взагалі, останнім загиблим у цій війні? І головне — те, про що говорять всі і кожен день, — коли закінчиться війна?
Тут, на Волині, ніхто вже давно не називає те, що відбувається в Донбасі, якимось військовим конфліктом, бойовими діями чи АТО, кажуть прямо і чесно: йде війна. Я часто чую: «А ось до війни ми їздили на море…зараз війна, давайте допоможемо бійцям… буду вчитися вже після війни». Це стало звичним, та й скільки можна завуальовувати, називаючи смерті тисяч людей «конфліктом»?
Волею долі опинившись далеко від Луганська, де народилась і зросла, тривожусь за людей, що залишилися там. Намагаюсь якось спілкуватися з ними, дізнаватися про їхнє становище. І мушу сказати, що від Донбасу з кожним місяцем все більше віє якимось безумством. Я зараз не про бойові дії і не про російську ідеологію, якою через блакитні екрани завантажили мізки тамтешніх жителів. Я — в буквальному сенсі. Луганські знайомі, з якими я, переселенка з Луганська, спілкуюся телефоном, наполегливо запрошують вертатися додому, додаючи, що вже все в порядку. А якщо не все, так головне те, що: «Донбас выстоял! Ми доказали всем, что фашизм не пройдет! Украинская хунта не завоюет нас никогда!». І це говорить жінка, яку знаю багато років як спокійну, доброзичливу людину. Хіба це не божевілля?
Подруга доньки, учениця луганської школи, часто плаче в трубку, що її б’ють у класі колишні подруги і виливають за комір холодну воду, бо вона за Україну. Вчителі бачать і не втручаються. Хіба це не божевілля?
Знайома молода матуся, що у мирний час була цілком розсудливою, привітною жінкою, з якою її донька любила, так би мовити, поговорити відверто, раптом «божеволіє», і коли дівчинка потрапляє до лікарні зі зламаною ногою (ну що поробиш, полізли в руїни через цікавість, діти є діти), заявляє лікарю: «А кто ей виноват? Чего она туда полезла?». І не приходить до неї в лікарню, взагалі не приходить і не дзвонить! І забирає цю дівчинку до себе мама однокласниці, у них вдома вона живе і зараз. І плаче, й питає, що сталося з її мамою, можливо, вона збожеволіла?.. Можливо.
Однокласниця втратила ще влітку коханого чоловіка. Забрали до так званого «Луганского ополчєнія» — і з тих пір ні слуху ні духу. Але вона півроку вмовляє себе й мене, що, напевно, він не має можливості подзвонити. Що це, як не божевілля?
Мама однорічної дитини говорить мені в телефонній розмові, заспокоюючи сама себе: «А когда «Град» бьет, он уже даже не реагирует, — играет себе спокойненько». Хіба вона не розуміє, що така поведінка малюка має не втішати, а навпаки, лякати матір? Божевілля…
І таких прикладів кожен, хто спілкується зі знайомими з Донбасу, може навести безліч. Щось там відбувається з людьми. Можливо, лікарі це можуть пояснити. Можливо, це захисна реакція, реактивний психоз, коли через жахливі обставини людина нібито втрачає розум, але потім, у спокійній обстановці, поступово приходить до тями. Але про спокій на Донбасі говорити ще рано. Тож ситуація абсурду триває.
І «Пливе кача» над усією Україною. І над моїм Донбасом також…

About "АлМаС"

АлМаС
Цей запис був оприлюднений у Право, Україна, правда і позначений , , , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s