Похмуро-сірий настрій від сльотливої погоди посилив ностальгічний сум, що охопив, коли розбирали новорічну ялинку. Ніби й не було тих свят — якимись вони вийшли не такими, як завжди, — з присмаком болю від великих втрат, які впродовж цілого року ми переживаємо
У благословенні Богом великі празники ми не раз оплакували тих, хто поліг на Сході, захищаючи суверенітет України і наш з вами спокій. Проймали гордість та захоплення, коли в ефірах лунали бліц–вітання від наших бійців, які випромінювали оптимізм і стійкість, а вже за мить вирушали туди, де падали «Гради» і вибухали міни. Тому й радості від традиційних щирих віншувань за багатим столом цьогоріч було набагато менше.
Минулорічні трагічні події навчили нас співпереживати. Тому не сприймаємо тих, хто зайняв позицію «моя хата скраю», хто поспішає взяти від життя так багато, що інколи не зважає на горе інших. Боляче було читати, як в обласному центрі під час відспівування одного з полеглих Героїв буквально за метрів сто, біля новорічної ялинки, веселилася компанія, попиваючи пиво й фотографуючись. Мовляв, знаємо, що в людей біда, але нас це не обходить…
З великою тривогою дивимося останні новини із зони бойових бій, слухаємо повідомлення про те, що наш «старший брат» ніяк не вгамується і щораз дошкульніше мстить, бо хочемо жити за європейськими цивілізованими законами. Та й на мирній території вистачає тих, хто підливає олії у вогонь, аби спалахнула іскра ворожнечі між українцями. І серед наших політиків небагато таких, які мають силу волі й сміливість визнати свою неправоту, готові відійти в бік, поступитися місцем більш достойному заради блага держави. Тому час від часу між «своїми» спалахують суперечки, що інколи доходять мало не до бійки.
Невтямки, чому сили, які мали б працювати в одному напрямку, так войовниче налаштовані одні проти одних? Чому парламент, сформований із демократичних, проєвропейських політиків, не демонструє злагоджену цілеспрямовану роботу в надзвичайно складних для країни умовах? Не потрібно бути глибоким аналітиком чи експертом, аби зрозуміти, що такі речі на руку лише Путіну та його поплічникам, котрим дуже вигідно розсварити, нацькувати українців один на одного.
На жаль, дуже часто шукаємо ворогів серед своїх, забуваємо просту біблійну істину, що спершу треба вийняти колоду зі свого ока, а вже потім шукати скалку в чужому, бо в своїй ненависті втрачаємо здатність розрізняти головне від другорядного.
Кажуть, Революція гідності утвердила українців як націю, згуртувала нас. Увесь світ побачив, що можемо, хочемо і вміємо відстояти, захистити себе. Але, погодьтесь, ще так не вистачає простого співчуття, єдності й усвідомлення, що Україна з усіма її бідами, недоліками, проблемами – то ми з вами. Стинати голови недобрим, несправедливим начальникам – діло нехитре. Значно складніше знайти й обрати(!) таких керманичів, яких потім не довелося б лаяти, за яких не було б соромно перед світом.
Ми захоплюємося націями, які будь-де за будь-яких обставин допомагають одне одному. Натомість ще багато випадків, коли українець хоче використати українця, перехитрити — чи то за кордоном, чи в своїй державі. А потім шукаємо крайніх. І ненависть огортає наші серця, і поселяється в них безнадія та розчарування. І намагаємося відплатити, якщо нам завдали болю. Не допускаймо цього! Бо, на щастя, нині достатньо яскравих прикладів Жертовності, Патріотизму, Безкорисливості та Любові.
Пам’ятаймо ще одну істину — Ісус учив прощати «навіть сімдесят сім разів, якщо людина стільки грішить проти тебе…». Звісно, це не про тих, хто чинить страшні злочини, приходить на чужу землю вбивати, нищити та грабувати, а про гіркі уроки чвар і міжусобиць, що поглиблюють наші внутрішні проблеми. Маємо усвідомити: кожен може схибити, але всі потребуємо прощення і помилування. Та Бог прощає тільки тоді, коли ми прощаємо інших.
SP \ САВЧИНПОСТ 