В УКРАЇНІ ЗАРАЗ ФОРМУЄТЬСЯ ІНШИЙ КУЛЬТУРНИЙ КОД


 У результаті пережитих катастроф формується інший культурний код, який пов’язаний із втратою моралі.

По-перше формується культура цинізму – поширюється підозрілість та недовіра, люди приписують іншим найнижчі мотиви, по-друге – розквітає культура маніпуляції, тобто люди починають зловживати довірою інших, їх наївністю, поширюються шахрайство та брехня як щоденні побутові і загальноприйнятні явища, по-третє – кріпне культура байдужості, тобто відбувається загальне толерування суспільством крайньої корисливості, егоїзму, індиферентності до чужих страждань…

 Отже, як Велика Тривога впливає на суспільство?

***

Влітку 1945 року Варшава лежала у руїнах. Посеред руїн рухалася похоронна процесія. Раптом попереду з’явився трамвай. Справжнісенький червоний варшавський трамвай, звичайна прикмета цього міста.

Але влітку 1945 року цей червоний трамвай мав вигляд космічного корабля з інших світів. Це був перший трамвай після того як місто було спалене, спаплюжене і – врешті-решт визволене,  тож його поява спричиняла щирий ентузіазм перехожих.

Вони затримувалися на бруківці тротуарів, дехто біг вагону назустріч, радісно кричав і плескав у долоні.

І ось, похоронна процесія зупинилася, ті, хто проводжав у останню путь, відвернулися від свого небіжчика до трамвая і теж почали аплодувати.

Настав мир.

Карнавальне шаленство охопило міста того року. Ніколи потім не танцювали так часто просто на вулицях, площах та в парках. Ніколи потім не було так багато голих на варшавських пляжах. Кінець війни спричинив вибух романтичних почуттів і звільненої війною ж сексуальності. За пару років почався перший повоєнний бебі-бум. То був час надії і… великого Страху.

“Уся польська молодь на варті західних кордонів!” –  нова комуністична влада використовувала страх перед поверненням німців для контроля польського суспільства. Страх цей існував на землях, що відійшли до Польщі по Другій світовій війні, іще кілька десятиліть. Фото квітня 1947 року, Щецин.

Страх був спадком Війни. Зі старих переляків плодилися нові, спричиняли агресію, а вона народжувала нові загрози, побоювання, тривогу.

“Мар’яне, прошу тебе, як будеш їхати до нас у відпустку, привези німецький карабін, або револьвер. Якщо можеш – то я дуже прошу: привези, бо є необхідний для оборони! Бо тут вночі червоні бандити вештаються і грабують усе, що бачать. Власне, у нас вкрали корову…” – писав у листі, що був затриманий цензурою мешканець Західного Помор’я.

“Зустріли мене двоє росіян і відразу почали вимагати від мене годинник. Коли їм відповіла, що не маю годинника – почали мені погрожувати, що застрілять мене і почали обшукувати. Коли не знайшли годинника – забрали у мене ровер, пачку тютюну і папіросницю, намагалися знати черевики і плащ. Я плаща і черевиків віддавати не хотіла, то відповіли, що застрілять. Тоді я наважилася на все і кажу – стріляйте, мені вже усе одно! Тоді кожний вистрелив біля моєї голови, але я не налякалася. Коли побачили, що я не боюся – то дали мені спокій із тим плащем та черевиками і наказали мені йти геть,” – повідомлялося у іншим листі, перехопленому цензурою навесні 1945 року.

“…Вночі з 26 на 27 цього місяцю 1945 року до мого дому по вулиці Бєднарській, 47  ввалилося двоє російських солдатів. Солдати почали погрожувати мені зброєю, прикладаючи дуло мені до голови, обіцяючи вивезти до Росії, закидаючи мені неприхильне до них ставлення, бо коли вони зажадали моїх дочок, я чинив опір. Солдати казали, що третій рік б’ються за Польщу і мають право на усіх польських жінок і що прийшли сюди за наказом коменданта. (…)

Старшу намагалися змусити, щоб їм віддалася, але її боронити почав молодший шестирічний син, який почав плакати і кричати, а також моя дружина. То ж відразу почали погрожувати дружині, прикладати дуло до рота, копати, тягати за волосся і категоричне вимагати, щоб доньки віддалися. Коли вона засвідчила що у жодному разі не віддасть доньок, то витягли її за волосся витягли на двір і там у дикунський спосіб зґвалтували,” – то вже рядки із донесення мешканця Піньчова до міліції.

Іще один лист з Вроцлава від 14 серпня 1945 року: “У нас і діти, і дорослі мруть з голоду та від тифу. Кожного дня – сотні людей. Жодних ліків не дістати”.

“Ми зараз живемо під страхом нападу українців. У Боровниці розстріляли 70 чоловік і усе село спалили. То саме сталося з селом Дольна Тирава поблизу Мжиглоду (…).” – це лист мав адресата у Познані і був відправлений в червні 1945 року.

На порядку денному тодішньої Польщі були ґвалти і грабунки, невпевненість у тому, чи настане завтра, не давала спати разом із питаннями, чи вибухне нова війна, чи вдасться пережити голод та епідемії, чи знайдеться хоча б якась робота у країні, яка не має встановлених кордонів.

Війна скінчилася. Страх і тривога – ні.

Страх у культурі міжвоєнного десятиліття, психологічні травми Великої війни, повоєнний хаос, страхи перед червоноармійцями і своїми дембелями, бандитизм, єврейські погроми, міжнаціональні конфлікти із українцями та білорусами, вплив голоду і хвороб – ось скорочений перелік химер того часу, дослідження яких увійшло до книжки.

Але найголовніше було розібратися у чинниках Великої Тривоги, зрозуміти що стало причиною психологічних травм і хвороб цілого суспільства.

***

Страх  – страшенно позитивна річ: у стабільному суспільстві  може бути однією з основ суспільного порядку. Страх – гальма суспільства, але гальма не тільки для розвитку, а й запобіжник, щоб не зірватися у прірву хаосу та анархії. Часом страх перед державою грає позитивну роль у стриманні пороків суспільства.

Страх – страшенно негативна річ: є джерелом агресії, народжує ворожість, ненависть та упередження. Результати експериментів соціопсихологів доводять, що расизм, чи будь-які форми нетерпимості до “інших” безпосередньо пов’язані із страхом контактів із цими “іншими”. А тому страх – гальмо суспільного розвитку.

Коли суспільство травмоване катастрофою, страх і його колективні прояви –  тривога і паніка – руйнують залишки суспільних зв’язків. Суспільство, як спільнота, перестає існувати. 

Провокація і підтримка напруги переляку служить відволіканню уваги суспільства від конкретних проблем щоденності. Владі (зокрема окупаційній) це може допомогти легітимізувати свої дії, якщо в умовах штучно створеного страху вдасться переконати у протидії справжній, чи уявній небезпеці.

Католицькі і протестантські пропагандисти під час релігійних воєн, нацисти і сталіністи у ХХ столітті спочатку збуджували страх, щоб потім змобілізувати суспільство у ненависті.

Коли вирує війна, голод, чи хоча б фінансова криза, цілий світ набуває загрозливих і підозрілих рис. Домінуючою реакцією суспільства на страх і тривогу є радше утеча, ніж боротьба, що супроводжується його, суспільства, атомізацією.

“У цій ситуації тривоги – пише Марцін Заремба – народжувалися демони, з’являлися апокаліптичні чутки, поширювалася віра у ритуальне вбивство”.

Повсюдність смерті було першим і головним джерелом травм війни.

Якщо близькі знали, де шукати, вони намагалися перховати рештки своїх убитих. Часом ховати не було кому – у війні гинули цілі родини. Фото зроблене у Варшаві

У 1945 році після килимових бомбардувань по всій країні лежали трупи людей та тварин. У квітні та травні сморід стає нестерпним. У Варшаві мешканці мали враження, що ходять по цвинтарю.

Свідки згадували: “Здавалося, що ходимо по трупах; здавалося, що у кожну мить з-під ніг може потекти кров”.

Навесні 1945 року стало зрозуміло, що з 150 000 тих, хто загинув у Варшавському повстанні, близька 12 000 лежить на вулицях просто неба, у квартирах, підвалах, руїнах будинків.

Тогочасна газета “Życie Warszawy” закликала: “Нехай гаслом для всіх буде: на 1 травня у Варшаві не має бути жодного непохованого трупа!”

Утім, навіть у червні та липні 1945 року у Варшаві усе іще тривали масові ексгумації і перепоховання – тільки молодих людей віком від 15 до 23 років у ті два місяці перепоховали близька 5 000! Смерть була повсюдна і всюдисуща навіть коли війна закінчилася.

Повсюдність смерті знищила грані між традиційними заборонами.

Протягом війни вбивство перестала сприйматися як щось виняткове і цілковито заборонене. І це не могло не вплинути на зростання кримінальних злочинів, вбивств. У 1945 році був зафіксований справжній сплеск насилля, небачений у передвоєнний час – 8 411 убивств за рік.

Вочевидь, за часи війни втрати були значно більшими. Кожного року країна втрачала в середньому по мільйону своїх мешканців. Втрати Польщі у ІІ Світовій війні склали близька 5 мільйонів, з яких 2,9 – жертви Голокосту. Але зважаючи територіальні втрати, депортації та еміграцію, країна втратила до чверті свого довоєнного населення.

У війні загинуло 37,5% відсотків осіб із вищою освітою. Разом із еміграцією це означало, що суспільство втратило свій хребет і свій мозок. Суспільство втратило тих, хто був носієм культури і взірців соціальної поведінки – втратило еліту.

Другим чинником воєнної травми була біда, злидні.

У 1945 році Варшавські руїни перетворилися на великий базар

Свідчення того часу: “Є родини, у яких нема жодної пари взуття, і коли мають кудись виходити – позичають його у сусідів. Трапляються випадки, коли на 7 осіб – 1 пара взуття і три сорочки”.

“Нічого дивного, – пише Марцін Заремба – що по війні найчастіше крали одяг, взуття і солонину”.

У таких умовах людина стає більш егоїстичною, втрачає здатність до співчуття. Бідна людина – агресивна людина. Ця агресія перетворювалася на рушійну силу повоєнних конфліктів – бандитизму, погромів, грабіжництва.

Третім чинником воєнної травми стає дезінтеграція і атомізація суспільства. Четвертим – розпад інституцій.

Інституції самим фактом свого існування контролюють поведінку людей, нав’язують стереотипи та взірці поведінки, творять систему суспільного контролю, але водночас своїми обмеженнями розбудовують передбачуваність простору, почуття безпеки. Тому інституції є такими важливими.

Перші травматичні переживання були пов’язані саме із розпадом інституцій у 1939 році. Тодішній стан польських громадян можна визначити одним словом – шок. Усе, на що люди могли опертися іще 30 серпня, уже 1 вересня просто перестало існувати. Світ перевернувся догори дригом.

У повоєнному часі єдиною інституцією, яку визнавало усе суспільство, була католицька церква.  Польща по війні нагадувала Кьольн: навколо самі руїни, а у центрі – цілісінький собор! Та самої церкви було замало: відразу по війні брак сталих інституцій означав брак контролю суспільства, хаос та анархію.

Католицька церква залишився практично єдиною загальнопольською інституцією, яка мала суспільну довіру

П’ятий чинник травми – деформація суспільної ієрархії.

Війна змінила колишню ієрархію і стереотипи соціальних ролей,  знищила становий характер суспільства.

Як писав тогочасний фельєтоніст: “Відомий актор став офіціантом, офіціант – почав писати вірші, а колишній різник на ринку – директором театру. Професори у в’язничній уніформі працювали лопатами, а колишні кримінальні злочинці – перетворилися на їх наглядачів”.

Названі п’ять чинників травматичної поствоєнної свідомості  багато що пояснюють у тому, на що перетворюється суспільство, що пережило катастрофу. Але у порівнянні із живими прикладами тьмяніють  будь-які теоретичні викладки соціологів і антропологів.

“Пам’ятаю як сьогодні, як невинні люди оніміло ставали десятками на валу, щоб дістати кулю у потилицю. Наступна десятка мусила прибрати собі місце від загиблих. Пронизливий крик чиєїсь матері, яка заходилася у тлумі люду… Мала після того нервовий розлад протягом кількох тижнів,” – згадувала вісімнадцятирічна мешканка Любліна у 1945 році.

“Була свідком, як п’яний жандарм на мосту у Варшаві спіймав малого єврейчика і першому-ліпшому перехожому наказав викинути його у ріку. Той чоловік благав про милість до дитини, а малюк цілував йому чоботи. Проте нічого не допомогло. Німець, погрожуючи револьвером, примусив затриманого чоловіка виконати його дикий наказ” – це свідчення належить 19-річній мешканці Варшави.

Постійний страх, який люди переживали під час війни, спостерігаючи подібні згаданим випадки, не полишив суспільство і по її, війни, завершенні. Страх перетворився на звичне тло життя. Варто його додати до списку наслідків війни.

У багатьох сформувався “комплекс війни”: депресії, фобії, різноманітні залежності, психосоматичні розлади, зокрема часто вказували на нервову напругу і переляк, пов’язаний із завиванням фабричної сирени, чи звуком мотору літака над головою.

“Відголоси літаків до сьогодні викликають у мене і не тільки у мене тяжкі відчуття… Скільки жахливих спогадів вересня 1939 року і Варшавського повстання 1944 року, нальотів денних і нічних!” – згадувала Ядвіга Кравчинська. 65% опитаних у 1945 році мали подібні відчуття реальності.

Жодного колективного “очищення”, колективного катарсису по війні не наступає. У війні і по війні у людини зриває усі гальма. Агресія стає частиною  воєнного стилю життя – специфічного комплексу норм і стереотипів поведінки, до якого входили легковажне ставлення до життя людини, “життя одним днем” – свідоме обмеження життєвої перспективи до найближчих днів, а навіть годин.Психологи іще довго по 1945 року відкривали “поклади страху” у польському суспільстві. Страх і агресія спричиняли ескалацію насилля у суспільстві – “усі били всіх”. Це проявлялося в усіх вікових групах – від підліткової агресії в школах, до погромів залишків єврейської популяції цілком дорослими людьми. Агресія панувала навіть у родинах як засіб “розв’язання” конфліктів.

“Війна – попри наші уявлення – то справа неймовірно еротична. Перестає діяти контроль суспільства, церкви, родини. У людини, яка не думає про завтрашній день, зриває усі гальма”. –  Так сприймав світ війни Міхал Брістіґер, герой іншої книжки, огляд якої вийшов раніше в рамках проекту “Спільне минуле”, та ця точка зору пасує і цій оповіді про наслідки війни.

“Ті, що пройшли крізь ліс – згадує один із щоденникарів – перестали високо цінувати життя людини, звикли до легкого і вільного життя…”

Марцін Заремба фіксує цікавий факт: агресія заразна, чим більше людина перебуває в умовах спотвореної окупацією дійсності – тим більш високий рівень її власний рівень агресії, тим більш тривалий цей стан. Цей висновок виходить із аналізу донесень польових судів: ті, хто походив “з Кресів” – східних територій міжвоєнної Польщі, що знаходилися під німецькою окупацією від 1941 року, потім поводився на німецьких землях із меншою жорстокістю, ніж ті, хто походив з територій, що були окуповані Рейхом вже у 1939 році.

Стала девіантна поведінка є наслідком тривалих психологічних деформацій. Характерним прикладом таких психологічних деформацій є Стефан Дембський.

Докладніше читайте у матеріалі “Сповідь ката. Як від рук підпілля гинули українці і поляки”

У своїх спогадах “Екзекутор” він  описує випадок, як у якості помсти за грабунок і насилля з боку якихось радянських солдатів він, Стефан Дембський, вбив цвях у голову якомусь цілком випадковому і в дим п’яному радянському солдату, що спав при дорозі: “Совєтік тільки зітхнув легко, здригнувся і за мить заспокоївся. Без жодних емоцій, без докорів сумління я сів на ровер і вирушив далі…”

Іще один прояв травм війни  – масовий алкоголізм.

Самогон став валютою. Алкоголізм – масовим явищем

По війні почали пити не тільки по святах,а щоденно, і не тільки чоловіки, а й жінки, і навіть діти. Повоєнні дослідження, які провели у Любліні серед дітей у віці від 7 до 15 років, дали результат, що з 1000 дітей тільки 264 не знали смаку горілки. 27,9% випивали регулярно, 47,4% – від випадку до випадку. Анкета також вказала, що “постачальниками” алкоголю у 90% були батьки.

Алкоголізм став частиною того самого “воєнного стилю життя”.

“Моралісти звинувачували німців у розпусті народу. – Пише Марцін Заремба. – Німці дійсно під час війни часто платили алкоголем. Але під час війни пили також з огляду на його високу калорійність – щоб втамувати голод. Але непорівняльно більш важливими були “терапевтичні властивості” алкоголю”.

У ситуації постійного почуття безвиході горілка давала хвилини спокою і – що найважливіше – забуття; розвантажувала фрустрацію, знімала напругу і думки про кривди, давала відчуття сили, заспокоювала сумління, лікувала страх.

***

Суспільство втрачало здатність до критичного мислення. Містами і селами поширювалися найнеймовірніші чутки і псевдопророцтва. Суспільство занурилося у морок містицизму.

Брак достовірної інформації  і надлишок пліток і чуток, поширення агресії у суспільстві, атрофія моральних зв’язків – усе це призвело до того, що поміж людьми почалася епідемія недовіри.

Недовіру треба було чимсь компенсувати. У результаті війни, як показували опитування молоді у 1945 році, відбулося зростання родинної солідарності – цей факт підтвердило більше 61% респондентів. Родина перетворилася на базовий осередок безпеки, оазу довіри.

Родиноцентризм опинився в опозиції громадянській солідарності. Усе, що стосувалося інтересів родини  ставало пріоритетом. У сукупності із збайдужілістю до “інших” це призвело до атомізації суспільства.

Саме тому комунізм, який був принесений на багнетах Радянської Армії, так легко запанував у повоєнній Польщі. Лукаш Ясіна мав рацію: поляки втратили здатність опиратися – адже суспільство розпалося, а одиниці були не здатні до узгоджених дій, не могли чинити опір. Натомість пристосуванство, конформізм знаходило якнайширше поширення.

Але щодо українців загалом Лукаш Ясіна надто щедрий на компліменти пригадаймо – “після війни українці відчували себе набагато впевненіші, ніж інші, а це дає їм можливість почати масштабний опір комуністам”. Ці слова справедливі тільки для мешканців колишньої підпольської України.

На підрадянській частині українських земель Велика тривога почалася значно раніше – іще у 1918-1920 роках, повторилася у 1932-33, 1937, 1941-44, 1946-47 – під час Визвольних Змагань, Голодомору, Великого Террору і Великої війни. У вирі цих лихоліть українці кілька раз втратили свою еліту, інституції громадянського суспільства, довіру одне до одного і до будь-якої держави. Врешті-решт, українці втратили себе.

Повторю іще раз один абзац з самого початку цього огляду – його зміст дуже важливий.

У результаті пережитих катастроф формується інший культурний код, який пов’язаний із втратою моралі: формується культура цинізму, поширюється підозрілість та недовіра, люди приписують іншим найнижчі мотиви, розквітає культура маніпуляції, люди починають зловживати довірою інших, їх наївністю, поширюються шахрайство та брехня як загальноприйнятні явища, кріпне культура байдужості, тобто відбувається загальне толерування суспільством крайньої корисливості, егоїзму, індиферентності до чужих страждань.

Коли кілька поколінь підряд раз по раз переживає Велику Тривогу, ці поведінкові відхилення перетворюються спочатку на успадкований стереотип поведінки, а згодом – на норму.

Українське суспільство, що до кінця загоїло криваві травми минулого, досі живе у травматичному культурному коді.

Раз по раз українське суспільство охоплює паніка – то вибухає вроджена  тривога. Поширюються чутки про якийсь нетиповий “пташиний грип” – і вся столиця влаштовує маскі-шоу. Коливання гривні – і ось паніка біля обмінок і банків. Цукрова і гречана кризи, нагнітання “антифашистської” і гомофобської істерії, страх “бендерівців” і “правосєків”, конформізм, родиноцентризм і побутова корупція  – усе це прояви притлумленого страху атомізованого суспільства та спроби політиканів зманіпулювати успадкованими фобіями.

Майдан дав надію побороти Страх. Війна народжує новий.

Майже через 40 років після того, як Польща пережила шок від втрати незалежності, знайшлася людина, яка допомогла полякам подолати свій страх, свою Велику Тривогу.

“Не бійтеся!” – сказав Ян Павло ІІ 22 жовтня 1978 року у інаугураційній проповіді. Він просив своїх вірних відкрити двері Христу і його спасительній владі, відкрити цій владі державні кордони, кордони економічних систем, політичних систем і цивілізаційних напрямків. А це прохання прозвучало як заклик до опору авториторизмові. Папа говорив про те, що людина сьогодні надто часто не знає, що у ньому є. Йшлося про часточку вищої суті у кожній людині, а звучало – як нагадування про внутрішню силу кожного. Він казав про те, як часто людину охоплює зневіра і непевність щодо сенсу власного життя, а то звучало як заклик до змін: “Не бійтеся!”

Наступного, 1979 року, Ян Павло ІІ вирушає до великої пасторської подорожі рідною Польщею. Те його “Не бійтеся!” почули мільйони людей.  Іще через рік вибухнула “Солідарність” – люди перестали боятися і почали жити.

Вирішення проблеми починається із її усвідомлення і засудження. Так закінчилася історія Великої Тривоги.

Фраза. “Психічний стан місцевих мешканців – усе іще незгаслий страх, пасивність і мімікрія. Не наступило іще внутрішнє відродження, не укріпилося добре самовідчуття. Поляки не почуваються повноцінними, є апатичними, переймаються виключно щоденними матеріальними труднощами. Нелегко пробудити їх з того маразму” – повідомляло у своїх донесеннях підпілля у 1945 році”.

 

Публікація виходить в рамках проекту “Спільне минуле”, організованого сайтом “Історична правда” та “Польським  інститутом” у Києві.

Автор гаряче дякує Ігореві Ісаєву (Польське радіо) за те, що вказав на цю книжку.

About "АлМаС"

АлМаС
Цей запис був оприлюднений у История, Право, Протест, Україна і позначений , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s