ПРИЙШЛА БІДА ВІДКРИВАЙ ВОРОТА


Війна, яка триває на сході України все нахабніше стукає у двері. Тепер вже повістками в рамках третьої хвилі мобілізації, що триває вже майже два тижні і під час якої призвати на військову службу мають майже сто тисяч чоловіків.

Країна в небезпеці, в умовах неоголошеної війни із зовнішнім ворогом і обов’язком кожного громадянина є захищати свою державу, боронити її та воювати, у разі необхідності. От тільки питання цієї „необхідності” досить таки неоднозначне, надто, що стосується позиції мешканців Західної України, де призив до війська сьогодні відбувається на повну силу.

А коли вже прийшла біда – то ворота відкрили фактично для всіх: і для тих, хто мав добру військову підготовку, і для тих, хто має її здобути упродовж місяця (власне, ті люди, які не служили в армії, проходять підготовку у спеціальних таборах, на полігонах і така підготовка триває вже приблизно місяць).

Саме на таких умовах і відбувається третя хвиля мобілізації, необхідність якої постала з метою збільшення та підтримки обороноздатності держави та задля завершення антитерористичної операції на сході України. Необхідність також зумовлена підвищенням готовності держави до відбиття збройної агресії з боку зовнішнього ворога Російської Федерації. Відтак – підстава, по суті, єдина – оборонна війна, скерована на захист та збереження територіальної цілісності держави і спрямована проти зовнішньої агресії з боку РФ. Тож в чому тоді основна проблема, якщо все настільки зрозуміло і ніяких запитань не мало би виникати? Чому стільки протестів та обурень з боку громадськості, стосовно третьої хвилі мобілізації та стосовно тривалого перебування військовозобов’язаних в зоні проведення антитерористичної операції? Тим паче, що мобілізація якраз і скерована, в тому числі, й на забезпечення військових у зоні АТО короткостроковими відпустками, а також і для того, аби питання проблем ротації швидше вирішувалося.

Військові експерти, керівники оборонних підрозділів, речники силових відомств мало не в один голос твердили і продовжують твердити, що „гарматне м’ясо не пройде”, що на передовій будуть лише досвідчені військовики, і що армія вповні забезпечена основними запасами як продовольства, так і зброєю та засобами захисту. Однак паралельно з ними, жінки, матері, сестри, діти, які спілкуються зі своїми рідними в зоні АТО часто в один голос повторюють, що на передовій та на блокпостах подекуди не вистачає елементарних речей, необхідних для виживання в польових умовах. Репортажі з місця подій показують пряму мову самих військових, які, окрім висловленого бойового духу, нерідко скаржаться на погане забезпечення, а часто й самі переобладнують собі важку техніку для кращого захисту. Так, існує маса добровольців, які за свій кошт придбали собі „обмундирування” і пішли захищати країну. Справжні герої. Однак існують також і ті, хто, будучи одним годувальником сім’ї, залишає дружину з двома малолітніми дітьми і відправляється по повістці на війну. А також і ті, серця матерів яких краються від самої думки, що їхня дитина, яка ще світу добре не бачила, буде тримати автомат в гарячій точці. Гарантій же, що держава піклуватиметься про такі сім’ї ніхто на часі не дає. Окрім цього, в суспільстві не вірять, що добір у військкоматах здійснюється справедливо та на рівних умовах.

Сотні ж українських військовиків, які загинули в основному в Донецькій та Луганській областях з часу проведення там АТО серйозно підірвали віру українських жінок стосовно того, чи зможуть вони зустріти свого героя живим та неушкодженим і чи в цілому потрібен Донбас, коли рідного немає серед живих.

Парадоксом цієї ситуації є те, що серед українських військовослужбовців, які загинули в зоні АТО, велика кількість була із західної „бандерівської” України. То що ж виходить, вони віддали своє життя за тих, хто спершу висловлював свою ненависть і презирство до всього українського? Відомими є факти, коли здорових чоловіків – біженців зі сходу, коли ті приїхали на Львівщину, мешканці відправляли назад – захищати кордони держави, обороняти східну територію держави. Бо виходить, що біженців зі сходу захід приймає, а от воювати на схід знову ж таки їдуть молоді хлопці із заходу. Ось і ще один аргумент, чому у Західній Україні перекривали дороги та автотраси найперше дружини й матері, протестуючи проти мобілізації та проти того, аби їхніх дітей відправляли на війну. Такі періодичні протести переходять у масові акції. Ясна річ, можна стверджувати, і це буде справедливо, що якщо сьогодні не захистити і віддати без бою ворогові одну частину України, то вже завтра він не зупиниться й перед іншою. Страх за своє життя та життя своїх рідних нівелюється тоді, коли йдеться про захист Вітчизни. Однак лише тоді, коли б не було стільки „але”.

 

About "АлМаС"

АлМаС
Галерея | Цей запис був оприлюднений у Аналитика, Новости, Україна, правда і позначений , , , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s