ЧИ БУДЕМО МИ БАГАТИМИ


ЧИ ЗАЖИВЕМО МИ ПО ЄВРОПЕЙСЬКІ?

Сучасні українські дискусії про стратегію розвитку України подібні на анекдоти. Вони часто пропонують нам схеми,   нічим не підтверджені, окрім власної фантазії автора.
Марк Блок колись писав, що єдиною справжньою історією є світова історія. Такий світовий (глобальний) масштаб найкраще відповідає, коли говоримо про стратегію розвитку. Покійний британський економіст історик Агнус Маддісон декілька років зробив феномальну річ: опираючись на доступні бази даних, він порахував головні соціально-економічні показники на дві тисячі років назад, від народження Христа до наших часів (його книжка є у відкритому доступі в інтернеті).

Ці підрахунки показали дві головні речі:

– по-перше: до недавніх часів бідність була природним станом усіх суспільств повсюди. Яку б країну у який час в цьому проміжку ми не б взяли, життя абсолютної   більшості місцевого населення було напівголодним існуванням, нараженим на екзистенціальні небезпеки через неврожаї, епідемії і війни.   Нічого це так виразно не показує, як середня тривалість життя: повсюди вона була одинаково низькою і рідко перевищувала 30 років. Звісно, різниці між різними країнами чи континентами були. Скажімо, історики дискутують, кому за середньовіччя жилося краще – європейцям чи китайцям. Але ці різниці були відхиленнями у межі повної норми бідності. Більшість жила у бідності, а багатими були лише ті, які завдяки своєї влади і привілеїв могли збирати і розподіляти між собою податки і прибутки (здебільшого мізерні) від бідної більшості – тобто «стригти вовну з баранів»;

– по-друге: зміна прийшла десь бл. 1820 р. Від того часу і дотепер всі країни рухаються від бідності до багатства,   але на трьох різних швидкостях. На найнижчій швидкості розвиваються більшість країн Азії й Африки. На найвищій – країни Старої (Західної) Європи та їхні породженння (Австралія, Канада, Нова Зеландія, США).   Вони становлять бл. 15% країн всього світу і у них проживає бл. 25% усього світового населення. Більшість країн не є ані бідними, ані багатими — але кожна з них старається перейти на першу швидкість. Однак “клуб 25%” є досить закритим, й за останні 50-70 років туди вдалося попасти лише 5 країнам: Гонконгу, Південній Кореї, Сінгапуру, Тайваню, Японії. В останні десятиліття до цієї групи наближаються окремі країни колишньої комуністичної Центральної Європи: Естонія, Польща, Словенія, Словаччина, Словенія. До перспективної групи належать країни БРІКС-у: Бразилія, Росія, Індія, Китай, Південна Африка. Але їхнє багатство пов’язане з дешевими природними чи людськими ресурсами, а не з механізмом сталого розвитку.

Спробую дуже коротко, ” у сухому залишку”, переоповісти висновки цих авторів – у першу чергу ті, що мають безпосереднє відношення до української ситуації.

Перший висновок: у багатство не можна “влізти” – воно досягається лише з допомогою перестрибування з одної швидкості на іншу. Досі стратегія розвитку України була стратегія слимака: “повільно, але впевненно”. Як могли переконатися українці, ця стратегія насправді не є стратегією розвитку, а стратегією стагнації. Символом для країн, які хочуть стати багатими, має бути не слимак, а жаба. Звісно, не в тому сенсі, в якому його розуміють українці – як символ жадібності і ревності до успіху сусіда, а як символ стрибка. Гершекрон власне вживає образ «стрибка жаби» (frog leap), коли описує успішну стратегію модернізації відсталих країн.   Без такого стрибка їм ніколи не переключитися на третю швидкість і не попасти у “клуб 25%”.

Другий висновок: потреба стрибка ніколи не приходить від доброго життя. Людська природа лінива, і якби   ми могли, ми би ніколи нічого не робили. Усвідомлення потреби радикальних змін приходить після радикальних катастроф: програшу у війні, революції, економічної чи політичної кризи, у т.ч. після смерті або повалення авторитарного лідера, який ввігнав країну у стагнацію. В основі цього освідомлення лежить визнання простого факту, що гірше бути уже не може.

Третій висновок: передумовою стрибка є прихід до влади еліти, яка має політичну волю робити зміни. “Політична воля” тут є ключовою: мало говорити про реформи, треба мати мужність їх здійснити. Бо потрібні реформи будуть болючими, і ті, хто наважуються на “стрибок”, неминуче програють в рейтингах. Їх, однак, з вдячністю будуть згадувати за 10-20 років, коли країна заживе нормальним життям.

Підсумовуючи: в Україні склалися умови для цивілізаційного стрибка, і було би гріхом, а навіть   злочином не скористатися з цієї нагоди. Зрозуміло, що зараз ця нагода зменшується у зв’язку з російською агресією: тяжко стрибати суспільству, в якому головною цінністю стає безпека, своя особиста й безпека всієї країни, в якій живеш. У тому сенсі, Путін не просто веде війну проти сучасної України – він ще намагається у нас вкрасти шанс на майбутнє. Тому у наших інтересах цю війну якнайшвидше закінчити або ж максимально її злокалізувати. Але як би там не було, і як би не закінчилася ця війна, Україна не має іншого вибору, як «стрибати». Досить подивитися на стан нашої армії, щоб переконатися:   суспільна бідність є стратегічною проблемою, і їй ми мусимо оголосити безпощадну війну.

Зрозуміло, що цивілізаційний стрибок не бути ліком на всі хвороби. Можна звільнити людину від влади природи – неможливо, однак, звільнити людину від власної людської природи. Нам ще довго доведеться жити з корупцією – хоча, треба думати, вона буде набагато меншою; наша політика ще довго нагадуватиме клоунаду, існуватиме розрив між багатими та бідними, не припиняться українські суперечки про мову і пам’ять і т.д.

Водночас появляється нові проблеми – такі, скажімо, як права гомосексуальних меншин. Градус політичного життя якщо й понизиться, то не настільки, щоб дозволити нам впасти у політичну сплячку. Щоб переконатися у цьому, досить подивитися на приклад сучасних Іспанії та Польщі, де політичні пристрасті вирують так само, як і до стрибка.

Важливим є, однак, що інше: це проблеми існуватимуть і дойматимуть нас на іншому суспільному фоні – на фоні нормального життя, а не виживання. І чим менше ми будем зайняті виживанням, тим більше ми будемо думати про сенс життя. На добре чи на зле, історія як наука при цьому втратить значення. Але завжди залишатимуться інші науки – філософія, богослов’я, теоретична фізика, психологія   та ін. – а також близькі нам люди, котрі будуть помагати нам думати і шукати відповіді на питання вищі а вічні.

About "АлМаС"

АлМаС
Примітка | Цей запис був оприлюднений у Аналитика, История, Україна, правда і позначений , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s