ДИЯВОЛЬСЬКИЙ ПАКТ


На відміну від Східної та Центральної Європи, в Західній Німеччині тема пакту завжди була практично забороненою. У підсвідомості все ще живе уявлення про те, що антифашизм і антисталінізм – два взаємовиключних поняття. У квітні 2009 року Європарламент ухвалив рішення про встановлення Європейського дня пам’яті жертв нацизму і сталінізму, який нагадує про укладену між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом договорі про ненапад.

Цю ініціативу дорікають в однобокості, у тому, що вона переслідує «виключно політичні інтереси» і прагне підставити під сумнів Голокост, пише історик, який керував довгий час Центром вивчення антисемітизму, Вольфганг Бенц (Wolfgang Benz). Натхненниками цього проекту вважають сумнівних емігрантів з Прибалтики, які живуть в США і службовців інтересам воєнізованих антикомуністів.

Тут же перед очима постає картина прибалтійських баронів і стереотип про те, що емігранти нічого не забули і нічому не навчилися. Абстрагуємося від того, що радянська пропаганда відображала емігрували прибалтів як пособників нацистів.Той факт, що рішення Європарламенту стало втіленням ідеї, висунутої у Празькій декларації в червні 2008 року, підписаної Вацлавом Гавелом, Йоахімом Гауком, Вітаутас Ландсбергіс та іншими, не можна замовчувати. Задамо тепер питання: наскільки ця дата важлива? Пакт між Гітлером і Сталіним став сигналом для початку Другої Світової війни, він полегшив Гітлеру напад на Польщу 1 вересня 1939 року, що призвело до зміни на довгий час карти Європи.  Встановлене в секретному протоколі поділ сфер інтересів похитнуло світ у Східній Європі. Почалося «четверте поділ Польщі», як ємко зазначив Бертольт Брехт (Bertolt Brecht), та примусове приєднання Литви, Латвії та Естонії до Радянського Союзу. Для величезного числа людей і народів це була катастрофа: політичне зрівняння, русифікація, терор проти керівних верств, депортації. Ті, хто симпатизував лівим на Заході, зіткнулися з тим, що крутий поворот Сталіна поставив всі ідеологічні догми з ніг на голову. Карта, прикладена до Договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною, на якій позначена нова радянсько-німецький кордон. Карта підписана І. Сталіним і Йоахімом фон Ріббентропом. Це стосувалося і Брехта, який втік від нацистів до Швеції, звідки і описував події, що відбуваються. Уклавши пакт з Німеччиною, Радянський союз «надав жахливу допомогу фашизму». Критика була прямою і одночасно, на німецький манер, абстрактної – ні слова про пролетарів тих країн, чиї долі були пущені з молотка.  Про статтю з газети «Правда», де окупація східних територій Польщі виправдовувалася звільненням братів-слов’ян (білорусів і українців), Брехт єхидно написав, що «її ніби сам Гітлер перевіряв». Але робити відкриті висновки з критики Сталіна він собі не дозволив. Це залишилося в підтексті. І в більш пізній роботі Себастіана Хаффнер (Sebastian Haffner), присвяченій аналізу стратегій Гітлера і Сталіна («Диявольський пакт», 1988), не знайшлося місця для доль мешканців «проміжної Європи» – поляків, литовців, євреїв, латвійців, естонців, що заплатили високу ціну за договір між двома диктаторами.  До 1945 року поневолення з боку Гітлера і Сталіна тричі змінювали один одного і не припинилося після капітуляції Третього рейху. Протягом десятиліть про пакт і його наслідки не можна було говорити. У самий розпал холодної війни був встановлений вимушений мир між західними демократіями і сталінською владою.  На заході прийняли, часто не без опору, радянське сприйняття війни, мовчали з приводу спірного договору і навіть у разі Катинської бійні, незважаючи на наявні відомості, дотримувалися радянської версії. Мораль і правда були відсунуті убік, немов винагороду за внесок радянської армії в придушення фашизму. За таких обставин доля Східної та Центральної Європи зникла з поля зору Заходу, його політичних розрахунків і морального уваги. На території між Німеччиною і Радянським Союзом зміцнився синдром «малих народів» – забутих жертв. Цей мотив знайшов відображення в польській поезії (Шимборська (Szymborska), Загаєвський (Zagajewski)). До сьогоднішнього дня тут панує асиметрія в спогадах про час крайнощів між східною і західною частиною Європи. Кінець цьому мав покласти вводиться Європарламентом день пам’яті.Фокусування на емігрантів до того ж вказує на те, що ця проблема не хвилює суспільство в порушених країнах. До цієї теми зверталися відомі мислителі з перших повоєнних років і до сьогоднішнього дня – польський нобелівський лауреат Чеслав Мілош (Czeslaw Milosz), литовець Томас Венцлова (Tomas Venclova) і Мілан Кундера (Milan Kundera). Сталін розплатився своїм мовчанням по відношенню до Гітлера тим, що йому не належало. Міжнародні договори, політична мораль, духовні норми – все це було жорстко відсунуто вбік. Ворожі близнюки демонстрували всьому світу – сила правіше права. Так, Мілош говорив про «компрометування всієї європейської культури». В отримала всесвітню популярність книзі «Поневолений розум» (1951/1953) Мілош попередив главу про балтійські народи словами про те, що дослідження доль литовців, латишів і естонців, а також укладених радянських таборів привело його друга, шанувальника «Московських діалектиків” до наступного вислову: «На схилі своїх днів Юпітер вкаже пальцем і скаже:« Ти дурень! Ти без толку провів своє життя, хвилюючись за дурниць ». Дрібниць! – Та чи ця перспектива, якою слідують сьогодні і визнані німецькі історики? » Про білому плямі у свідомості своїх співвітчизників говорив Томас Венцлова на зустрічі нобелівських лауреатів Мілоша, Шимборська і Грасса в 2000 році в Вільні. Це біла пляма не тільки результат тактики радянського режиму, спрямованої на те, щоб стерти минуле і насадити суспільству безликий менталітет. Тут також проглядається право жертв насильства не згадувати про пережиті жахи. Крім цього він вказав на парадоксальний ефект тотальної цензури. «Пам’ять стає одним з улюблених слів націоналізму», що його посрамляет, тому що категоричний культ національної пам’яті паралізує культуру. Чи підтвердиться та чи інша теорія тоталітаризму – не настільки важливо. Насправді, мова йде про історичну справедливість. Про те, щоб конкретні переживання країн Східної Європи, що мали справу з обома тоталітарними режимами, не опинилися на периферії уваги. При цьому відмінності ні в якому разі не повинні згладжуватися, кричуща однобокість також не повинна більше залишатися нормою. У 1970-ті роки уявлення-міф про Центральній Європі разом з поняттям Голокосту виявилося на західній сцені. На заході, особливо в Західній Німеччині, дебати навколо Дня пам’яті Голокосту стали грати все більшу роль. Про це пишуть Тоні Юдт і Тімоті Снайдер у своїй книзі «Роздуми про 20 столітті». З цієї точки зору проблемна історія Східної та Центральної Європи 20 століття концентрується на тому, що пов’язане з Голокостом.Все інше не аналізується і не розуміється.  Зовнішньому спостерігачеві важко розплести клубок комплексних соціальних, етнічних, культурних протиріч і конфліктів у регіоні. Тому світ на заході описувався відповідно до власних потреб. Можливо, найглибший мотив встановлення Дня пам’яті – не намір ввести конкуруюче подія для спогадів, а прагнення жителів Східної Європи не просто отримати частку співчуття (і грошей), а бути понятими. А не заради проекту Заходу. Потреба залишених без уваги жертв бути почутими Бенц вважає легітимною і сприяє світу. Але він зазначає, що вони не займуть гідного для них місця в ієрархії жертв Голокосту. А «правильне місце» знають представники диференційованої картини історії. Вони встановили ієрархію і вважають, що чистий історична реальність продиктує її. Однак, як мені здається, це ідеологічна конструкція, свого роду світський монотеїзм. Хто постулює ієрархію жертв, кидає виклик усередині різних груп жертв. Яка ж група змириться з тим, що власні людські втрати, страждання, презирство і приниження сприймаються як жертви другого або третього класу? Тобто постає питання про те, чи є більш значуще-менш значима страждання? Чи потрібна ієрархія жертв для того, щоб винести моральний історичний вирок? Не тільки для істориків, для всіх сил, що вибудовують культуру пам’яті, важливо провести і осмислити відмінність між науковим аналізом, з одного боку, і «неповторним первинним досвідом», з іншого боку. Так з’єднувалися, не змішуючись, «плюрально простору пам’яті» (Рейнхард Козеллек Reinhard Kodelleck). В іншому випадку народи Східної і Центральної Європи при вільних демократичних умовах повинні будуть привести свою колективну пам’ять до зразків Німеччини та Росії, слідувати їх повчанням про те, що вони повинні пам’ятати, а що – залишити осторонь. Це передумова для рівноправного залучення в європейський канон пам’яті. Тобто Європарламент помилявся? Чи повинні ми забути «диявольський пакт», тому що згадувати про нього вільно від політичних поглядів не вийде?

About "АлМаС"

АлМаС
Цей запис був оприлюднений у Аналитика, История, правда і позначений , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s