ДИЯВОЛЬСЬКИЙ ПАКТ


На відміну від Східної та Центральної Європи, в Західній Німеччині тема пакту завжди була практично забороненою. У підсвідомості все ще живе уявлення про те, що антифашизм і антисталінізм – два взаємовиключних поняття. У квітні 2009 року Європарламент ухвалив рішення про встановлення Європейського дня пам’яті жертв нацизму і сталінізму, який нагадує про укладену між гітлерівською Німеччиною і Радянським Союзом договорі про ненапад.

Цю ініціативу дорікають в однобокості, у тому, що вона переслідує «виключно політичні інтереси» і прагне підставити під сумнів Голокост, пише історик, який керував довгий час Центром вивчення антисемітизму, Вольфганг Бенц (Wolfgang Benz). Натхненниками цього проекту вважають сумнівних емігрантів з Прибалтики, які живуть в США і службовців інтересам воєнізованих антикомуністів.

Тут же перед очима постає картина прибалтійських баронів і стереотип про те, що емігранти нічого не забули і нічому не навчилися. Абстрагуємося від того, що радянська пропаганда відображала емігрували прибалтів як пособників нацистів.Той факт, що рішення Європарламенту стало втіленням ідеї, висунутої у Празькій декларації в червні 2008 року, підписаної Вацлавом Гавелом, Йоахімом Гауком, Вітаутас Ландсбергіс та іншими, не можна замовчувати. Задамо тепер питання: наскільки ця дата важлива? Пакт між Гітлером і Сталіним став сигналом для початку Другої Світової війни, він полегшив Гітлеру напад на Польщу 1 вересня 1939 року, що призвело до зміни на довгий час карти Європи.  Встановлене в секретному протоколі поділ сфер інтересів похитнуло світ у Східній Європі. Почалося «четверте поділ Польщі», як ємко зазначив Бертольт Брехт (Bertolt Brecht), та примусове приєднання Литви, Латвії та Естонії до Радянського Союзу. Для величезного числа людей і народів це була катастрофа: політичне зрівняння, русифікація, терор проти керівних верств, депортації. Ті, хто симпатизував лівим на Заході, зіткнулися з тим, що крутий поворот Сталіна поставив всі ідеологічні догми з ніг на голову. Карта, прикладена до Договору про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною, на якій позначена нова радянсько-німецький кордон. Карта підписана І. Сталіним і Йоахімом фон Ріббентропом. Це стосувалося і Брехта, який втік від нацистів до Швеції, звідки і описував події, що відбуваються. Уклавши пакт з Німеччиною, Радянський союз «надав жахливу допомогу фашизму». Критика була прямою і одночасно, на німецький манер, абстрактної – ні слова про пролетарів тих країн, чиї долі були пущені з молотка.  Про статтю з газети «Правда», де окупація східних територій Польщі виправдовувалася звільненням братів-слов’ян (білорусів і українців), Брехт єхидно написав, що «її ніби сам Гітлер перевіряв». Але робити відкриті висновки з критики Сталіна він собі не дозволив. Це залишилося в підтексті. І в більш пізній роботі Себастіана Хаффнер (Sebastian Haffner), присвяченій аналізу стратегій Гітлера і Сталіна («Диявольський пакт», 1988), не знайшлося місця для доль мешканців «проміжної Європи» – поляків, литовців, євреїв, латвійців, естонців, що заплатили високу ціну за договір між двома диктаторами.  До 1945 року поневолення з боку Гітлера і Сталіна тричі змінювали один одного і не припинилося після капітуляції Третього рейху. Протягом десятиліть про пакт і його наслідки не можна було говорити. У самий розпал холодної війни був встановлений вимушений мир між західними демократіями і сталінською владою.  На заході прийняли, часто не без опору, радянське сприйняття війни, мовчали з приводу спірного договору і навіть у разі Катинської бійні, незважаючи на наявні відомості, дотримувалися радянської версії. Мораль і правда були відсунуті убік, немов винагороду за внесок радянської армії в придушення фашизму. За таких обставин доля Східної та Центральної Європи зникла з поля зору Заходу, його політичних розрахунків і морального уваги. На території між Німеччиною і Радянським Союзом зміцнився синдром «малих народів» – забутих жертв. Цей мотив знайшов відображення в польській поезії (Шимборська (Szymborska), Загаєвський (Zagajewski)). До сьогоднішнього дня тут панує асиметрія в спогадах про час крайнощів між східною і західною частиною Європи. Кінець цьому мав покласти вводиться Європарламентом день пам’яті.Фокусування на емігрантів до того ж вказує на те, що ця проблема не хвилює суспільство в порушених країнах. До цієї теми зверталися відомі мислителі з перших повоєнних років і до сьогоднішнього дня – польський нобелівський лауреат Чеслав Мілош (Czeslaw Milosz), литовець Томас Венцлова (Tomas Venclova) і Мілан Кундера (Milan Kundera). Сталін розплатився своїм мовчанням по відношенню до Гітлера тим, що йому не належало. Міжнародні договори, політична мораль, духовні норми – все це було жорстко відсунуто вбік. Ворожі близнюки демонстрували всьому світу – сила правіше права. Так, Мілош говорив про «компрометування всієї європейської культури». В отримала всесвітню популярність книзі «Поневолений розум» (1951/1953) Мілош попередив главу про балтійські народи словами про те, що дослідження доль литовців, латишів і естонців, а також укладених радянських таборів привело його друга, шанувальника «Московських діалектиків” до наступного вислову: «На схилі своїх днів Юпітер вкаже пальцем і скаже:« Ти дурень! Ти без толку провів своє життя, хвилюючись за дурниць ». Дрібниць! – Та чи ця перспектива, якою слідують сьогодні і визнані німецькі історики? » Про білому плямі у свідомості своїх співвітчизників говорив Томас Венцлова на зустрічі нобелівських лауреатів Мілоша, Шимборська і Грасса в 2000 році в Вільні. Це біла пляма не тільки результат тактики радянського режиму, спрямованої на те, щоб стерти минуле і насадити суспільству безликий менталітет. Тут також проглядається право жертв насильства не згадувати про пережиті жахи. Крім цього він вказав на парадоксальний ефект тотальної цензури. «Пам’ять стає одним з улюблених слів націоналізму», що його посрамляет, тому що категоричний культ національної пам’яті паралізує культуру. Чи підтвердиться та чи інша теорія тоталітаризму – не настільки важливо. Насправді, мова йде про історичну справедливість. Про те, щоб конкретні переживання країн Східної Європи, що мали справу з обома тоталітарними режимами, не опинилися на периферії уваги. При цьому відмінності ні в якому разі не повинні згладжуватися, кричуща однобокість також не повинна більше залишатися нормою. У 1970-ті роки уявлення-міф про Центральній Європі разом з поняттям Голокосту виявилося на західній сцені. На заході, особливо в Західній Німеччині, дебати навколо Дня пам’яті Голокосту стали грати все більшу роль. Про це пишуть Тоні Юдт і Тімоті Снайдер у своїй книзі «Роздуми про 20 столітті». З цієї точки зору проблемна історія Східної та Центральної Європи 20 століття концентрується на тому, що пов’язане з Голокостом.Все інше не аналізується і не розуміється.  Зовнішньому спостерігачеві важко розплести клубок комплексних соціальних, етнічних, культурних протиріч і конфліктів у регіоні. Тому світ на заході описувався відповідно до власних потреб. Можливо, найглибший мотив встановлення Дня пам’яті – не намір ввести конкуруюче подія для спогадів, а прагнення жителів Східної Європи не просто отримати частку співчуття (і грошей), а бути понятими. А не заради проекту Заходу. Потреба залишених без уваги жертв бути почутими Бенц вважає легітимною і сприяє світу. Але він зазначає, що вони не займуть гідного для них місця в ієрархії жертв Голокосту. А «правильне місце» знають представники диференційованої картини історії. Вони встановили ієрархію і вважають, що чистий історична реальність продиктує її. Однак, як мені здається, це ідеологічна конструкція, свого роду світський монотеїзм. Хто постулює ієрархію жертв, кидає виклик усередині різних груп жертв. Яка ж група змириться з тим, що власні людські втрати, страждання, презирство і приниження сприймаються як жертви другого або третього класу? Тобто постає питання про те, чи є більш значуще-менш значима страждання? Чи потрібна ієрархія жертв для того, щоб винести моральний історичний вирок? Не тільки для істориків, для всіх сил, що вибудовують культуру пам’яті, важливо провести і осмислити відмінність між науковим аналізом, з одного боку, і «неповторним первинним досвідом», з іншого боку. Так з’єднувалися, не змішуючись, «плюрально простору пам’яті» (Рейнхард Козеллек Reinhard Kodelleck). В іншому випадку народи Східної і Центральної Європи при вільних демократичних умовах повинні будуть привести свою колективну пам’ять до зразків Німеччини та Росії, слідувати їх повчанням про те, що вони повинні пам’ятати, а що – залишити осторонь. Це передумова для рівноправного залучення в європейський канон пам’яті. Тобто Європарламент помилявся? Чи повинні ми забути «диявольський пакт», тому що згадувати про нього вільно від політичних поглядів не вийде?

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s