НА СХОДІ РЕВОЛЮЦІЮ ЧИНИТЬ КРИМІНАЛ


Зараз насправді на Сході України відбувається пролетарська революція в класичних декораціях індустріальної цивілізації першої половини ХХ століття, дивовижне рух для Білого Світу, де робітничий клас і мінімальний за чисельністю, і розмитий «прикордонними» класами.

 

Марксистські класики вчили, що армію і поліцію старої держави революція повинна буде замінити загонами робочої гвардії (озброєним народом), а сама держава будувати на базі низовий самоорганізації.
Революція в Києві майже не нагадувала те, що ми бачили у фільмі «Ленін у Жовтні». Однак це була справжня народна революція – істинний негрістскій мультітюд опору (з цим згоден і сам автор теорії мультітюда Антоніо Негрі). В авангарді Майдану знаходилися прості люди, іноді не дуже ввічливі, але ті, хто заробляє на життя своїми власними руками або своєю головою, а також студенти або безробітна молодь – ті самі «нові пролетарі», про які так люблять писати автори лівих сайтів. Майдан переміг завдяки їх рішучості, сміливості, жертовності. Так вийшло, що в ході повстання їх сподівання на політичному рівні найбільш повно висловлював «Правий сектор». Але потім ця організація (судячи з її документами) стала викреслювати соціальні вимоги зі своєї програми і повсякденної повістки, виправдовуючи це тим, що не час поглиблювати революцію, коли ворог ломиться у ворота.

Для початку коротко про тих самих «декораціях» Донеччини. Тут одна з найвищих концентрацій робочого класу в Першому і Другому світі – близько 40% від усіх зайнятих. Для порівняння: в середньому в Росії ця цифра близько 25%, на Заході – 10-15%. Причому Схід України це не сучасні складальні заводи або вторинний пролетаріат (зайнятий на стику сфери обслуговування – логістика, транспорт, ремонт). Це вугільні шахти, металургійні та хімічні підприємства, обладнані за останнім словом техніки першої половини ХХ століття (аж до декількох доменних печей в регіоні – атрибута металургії столітньої давності). Тобто працює там самий що ні на є справжній пролетаріат, про який ще писали Ленін і Сталін.

Друга значна частина в цьому регіоні – це декласовані елементи. Статистика не дає точної цифри по них, але ряд спостерігачів оцінюють її в 20-30%. Ці люди зайняті криміналом (у Донецькій області рівень вбивств в 4 рази вище, ніж на Заході України), нелегальним видобутком вугілля, дрібною торгівлею і т.п.

Дві ці страти в сукупності дають класичний набір початку ХХ століття для тієї ж території, що стала пізніше Східної України. Саме тут, крім Москви і Підмосков’я, відзначалися найзапекліші зіткнення з владою в Революцію 1905 року. У 1917-1920 роках регіон вирував від активності більшовиків, анархістів і лихих людей.

Сьогодні ми бачимо повторення картини початку ХХ століття в Донеччині. Активний опір Києву очолили декласовані елементи – типу «народного мера» Пономарьова або нині міститься в катівнях «народного губернатора» Губарєва. Силовий супровід здійснюють такі ж втрачені люди, дуже легко їх представити майже століття тому в загонах батька Махна. Масовку опору і допоміжні дії здійснює місцевий пролетаріат.

Протистоїть ж їм мелкобуржуазно-селянська стихія з Центру і з Заходу України, а також олігархічний капіталізм. Перші, як вчить історія, вкрай реакційні, а тому сьогодні вони представляють крайньо-правий пласт місцевої політики (нерідко переходить у неонацизм як у «Правого сектору») і неоліберальний у капіталізму (як у майже всіх глобалізованих еліт сучасного світу). У союзники до них можна зарахувати і чиновництво – переважно вихідців з місцевої селянської середовища, тобто вкрай праве по суті (або неолібарльное у великих містах). Тобто пролетаріат Сходу протистоїть націонал-лібералізму решти України. І ніякої тут боротьби «російського» проти «українського», як нам вселяє госпропаганда.

Дані великого масиву соціологічного дослідження по Сходу України, проведеного у квітні Київським міжнародним інститутом соціології, тільки підтверджують наші висновки (раніше цей інститут підігравав трохи Партії регіонів, так що його результати можна визнати щодо об’єктивними).

Перший же відповідь на питання, чи визнають у Донецькій і Луганській областях (а нас цікавлять в основному саме ці регіони, як центр пролетарської боротьби на Україні) легітимність в.о. президента Турчинова, дає гнітючий для Києва відповідь: 14% і 16% підтримки, відповідно.

Переважна частина населення Донбасу не вважає нову київську владу законною. Це для неї дійсно проблема, особливо якщо ця влада посилає війська в Донбас: якщо нову владу не вважають законною, то до таких військам ставлення відповідне. Але з іншого боку, і Януковича вважають законним президентом всього близько 30% жителів Донецької та Луганської областей. Тобто спроба Москви «накачати» цю фігуру як потенційного лідера Сходу – затія, приречена провал.

А ось легітимність Ради в очах Сходу України навіть вище, ніж легітимність Януковича – 32% у Донецькій і 35% у Луганській областях.

Одне з головних питань дослідження: «Ви підтримуєте або не підтримуєте дії тих, хто зі зброєю в руках захоплює адміністративні будівлі у вашому регіоні? Це однозначно не користується підтримкою на Сході-24,4% повністю або скоріше підтримують в Луганській області, в Донецькій – 18,1%. Однак, з різних причин вважають, що ці захоплення можна виправдати 51% у Луганській області та 45% у Донецькій області.

Вважають, що їх область повинна відокремитися від України і приєднатися до Росії близько 30% у Луганській і Донецькій областях. Лише 40% жителів Донецької області вважають, що на Україні ущемляються права російськомовного населення, у Луганській – 30%.

Найпопулярнішим відповіддю стала не федералізація і не унітарна держава, а «Унітарним, але потрібно провести децентралізацію влади і розширити права областей». Тобто таке враження, що на Україні дійсно у слова «федералізація» вийшов якийсь негативний відтінок, хоча сама ідея децентралізації влади та розширення права областей має високу підтримку. Не кажучи вже про виборність губернаторів.

Введення російських військ в їх регіон бажають по 19% у Донецькій і Луганській областях.

 

Поділ же України на дві частини вирішує значну частину проблем ЄС. Кожна з Україн виходить приблизно рівний за чисельністю населення (західна – близько 20 млн. чоловік, східна плюс Крим – близько 25 млн.) При цьому на годування Росії надходить сама проблемна частина країни, куди пішла б більша частина дотацій ЄС, якби вона опинилася в Європі . До РФ відходить «іржавий пояс» України – з надзвичайно зношеної промисловістю, поганою екологією та й, що вже кривити душею, з не самими «просунутими» людьми.
Дотації Росії в Східну Україну та Крим напевно будуть більше, ніж дотації ЄС в Західну Україну.
Крім того, «незалежна» Східна Україна буде тішити самолюбство Кремля, який узяв курс на третій президентський термін Путіна на створення ерзац-СРСР – «Євразійського союзу».

Також не користуються підтримкою політики, на яких робить ставку Кремль. Губернатор Харківської області навіть у себе в регіоні має підтримку 14%, а в Донецькій і Луганській областях – і зовсім 8% і 10%. Політичним карликом виглядає і Царьов – 2% і 1,5% відповідно. Соціологи не задавали питання щодо «народних лідерів» регіону – тих же Пономарьова або Губарєва, але складається відчуття, що відсоток їхньої підтримки був би вище, ніж у тих політиків, яких відкрито підтримує Москва, місцеві олігархи і політбіженець Янукович

Зате крайнє наснагу у жителів двох областей викликає ідея націоналізація «добра» олігархів (з різним ступенем вилучення – всю власність або тільки ту, що «накрали») – по 73% у Донецькій і Луганській областях (для порівняння – у Миколаївській області 57%) .

Якщо коротко підсумувати ці дані, то вони виглядатимуть так: Схід України не визнає легітимними нові українські влади; нелегітимним він вважає і Януковича; приєднуватися до Росії він не хоче, також як не бажає і введення в регіон російських військ; захоплювати адміністративні будівлі, може бути, і не дуже добре, але «ситуація змушує»; олігархів треба розкуркулювати.

Політичне в цих вимогах переважує економічне. Але це і зрозуміло – люди реагують на ситуацію в короткостроковому проміжку часу і абсолютно не займаються стратегічним плануванням. З марксизму ж ми знаємо, що економічний визначає політичне. Серед основних гасел донеччан ми не бачимо, як вони собі уявляють ідеальну життя – у сфері робочих відносин, місцевого самоврядування, власності (крім розкуркулення), зовнішньої політики і т.д. Не бачимо ніяких спроб вибудувати альтернативну життя в захоплених містах, хоча ніякої протидії цьому не виявляється.

Сьогодні відбувається на Сході України нагадує стихійний анархізм, і це зрозуміло – в регіоні немає політичної сили, здатної очолити протест. Від своїх побратимів сто років тому їх відрізняє те, що тоді була більшовицька партія, есери, меншовики і т.д. – Кожна зі своєю політичною програмою, з активом, готовим покласти життя за ідею, але раніше – захопити нею темний народ. Сьогодні ж ми бачимо на чолі опозиції на Сході нехай і енергійних, але зовсім політично безграмотних, та й просто випадкових людей.

Не дивно, що єдиними політичними силами, що спробували очолити протест там, стали … російські карликові руху, які відчувають на батьківщині тиск, і від того з подвоєною енергією розгорнули діяльність, «коли можна». Це сектантської-лівацька і тоталітарна організація КОБ (заборонена в Росії), нацболи Лимонова (що знаходяться в Росії на напівлегальному становищі; теж з великою домішкою лівого) і секта Мавроді МММ. Ніяких надій, що ці три сили отримають популярність в Донеччині, ні.

Протест без політичного активу приречений померти. Без політики революція перетворюється просто на повстання, а вони в 99% випадків рано чи пізно закінчуються нічим. Тим більше, що вже очевидно, Донбас не потрібен і Росії в своєму складі. Надію частини протестувальників на «зелених чоловічків», які відірваний цей регіон від України, можна вважати утопією. Росія не піде на це з низки причин (від страху владних еліт отримати повний міжнародний ізоляціонізм до економічних – країна просто економічно вже не витягне таку «чорну діру», незрозуміло вже, як витягати один Крим).

Але є ще одна причина, по якій Донбас не потрібен Росії – це місцеві люди, стихійна опозиція зі зброєю в руках, яка вже спробувала і знає, як розмовляти з владою мовою автомата Калашникова. Кілька десятків тисяч таких бунтарів просто небезпечні для «стабільності» (або їх доведеться ставити на ренту-прокорм – як Чечню, другу Чечню Росія теж економічно не витримає).

Події в Донеччині – хороший урок для всіх політичних сил на пострадянському просторі. З людьми та ідеями треба працювати заздалегідь, нехай і на рівні гуртків і фантазерскіх програм. Історія на наших землях завжди трапляється раптово, і прикро упускати шанс, якого може не бути ще десятиліття.

Джерело: ttolk.ru

About "АлМаС"

АлМаС
Цей запис був оприлюднений у Аналитика, Право, правда і позначений , , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s