Чи правий Саша Білий з Рівного?


Про «Правий сектор», екстремізм, або як Саша Білий став зіркою YouTube
Петро Долганов, для “Хвилі”

Сашко Білий Рівненський активіст Правого сектору Олександр Музичка (більш відомий за своїм псевдонімом Саша Білий) відомий своїми заявами про власну участь у чеченській війні проти Росії, антисемітським виступом у 2007 р., русофобією і ще багатьма одіозними речами.

Цього разу він став зіркою російських і українських новин, прийшовши на засідання Рівненської обласної ради зі зброєю, та відверто демонстрував її депутатам самоврядного органу влади із вербальним месиджем про те, що ніхто не сміє йому заборонити носити автомат, револьвер та холодну зброю. Після цієї події мабуть багато хто задумався над оцінкою такої поведінки керівника Правого сектору у західноукраїнському регіоні. Тому дозволю собі висловити кілька міркувань з приводу події, яка вже набула міжнародного резонансу (припусаю, що після того, як відомий виступ продемонстрували ЗМІ РФ, він розлетиться по всьому світу).

Росія отримала наглядне підтвердження своїй інформаційній версії подій Євромайдану, версії, в якій постулюється захоплення влади праворадикальними екстремістами і навіть терористами. Дійсно, популярність Правого сектору в Україні зусиллями недолугої політики екс-президента Януковича суттєво зросла. Саме ця організація перебувала у фокусі уваги більшості українців в період розгортання силового сценарію в Києві та багатьох обласних центрах Західної України. Чи маємо ми справу із загрозою приходу до влади праворадикалів, зважаючи на такий авторитет їхньої організації – питання, яке турбує багатьох українців (особливо тих із них, що мають інше етнічне походження). Правий сектор є новою організацією на авансцені українського політикуму. Він утворився внаслідок злиття кількох ультраправих маргіналізованих у минулому організацій, найбільшими серед яких, мабуть, були ВО „Тризуб” та УНА-УНСО. Аналіз ідеологічного фундаменту цих двох організацій дійсно засвідчує їхню праворадикальну спрямованість. Однак, за весь період Євромайдану ми не почули з вуст нового лідера радикальних націоналістів Д. Яроша жодної заяви, що може ототожнюватися з етнічним екстремізмом, а навіть навпаки – він постулював свою прихильність до представників національних меншин країни. Тому, по-перше, для більшості ідейні концепти функціонування цієї політичної сили сьогодні залишаються загадкою: продовжить вона рухатися традиційним шляхом радикальних націоналістичних акторів, чи модифікує свою програму, пристосовуючись до толерантнішої державницької позиції, необхідної для країни з поліетнічним складом населення? У цьому контексті хотілося б побажати лідерам Правого сектору швидше визначатися з новими ідейними постулатами аби унеможливити звинувачення нової української влади у антисемітизмі, екстремізмі та багатьох інших одіозних речах.

Ясна річ, що позицію Росії тут змінити не бачиться можливим: ведучи кількамісячну інформаційну війну проти Євромайдану, вона просто не зможе відмовитися від своєї „екстремістсько-терористичної” риторики у характеристиці його прихильників, оскільки такий меседж виставить її політичний істеблішмент у поганому світлі перед власними громадянами. Більшість росіян вже встигли змиритися з думкою про те, що Янукович був повалений націоналістами-бандерівцями і політичні еліти країни сьогодні перебувають у пастці власного дискурсу: з одного боку їм потрібно налагоджувати співробітництво з новою владою, з іншого – як пояснити сам факт такого співробітництва своїй громадськості після кількамісячної жорсткої антимайданівської кампанії. Але це дилема власне російської влади і нас вона особливо не обходить: думається вона якось вирішать цю дискурсивну пастку, яку для себе створила.

Нам же потрібно більше перейматися не вже сформованою інформаційною позицією Росії, а ще не до кінця сконструйованим сприйняттям Євромайдану в країнах ЄС, США та Канаді, оскільки саме від позиції цих держав сьогодні залежить наша геополітична доля та доля української економіки, що вже було публічно задекларовано знаменитим американським геополітиком та знаним українофілом З. Бжезінським. За словами українського історика А. Портнова принаймні в Німеччині Євромайдан сприймався досить контроверсійно. З одного боку, значна частина населення співчувала боротьбі українців проти авторитарного режиму Януковича. Однак, з іншого – німці постійно бачили як на Євромайдані майорять червоно-чорні стяги (символіка тоталітарної ідеології інтегрального націоналізму), у приміщеннях захоплених адміністративних будівель висять портрети С. Бандери, чули як українці вигукують радикальні гасла „Україна понад усе”, „Слава нації – смерть ворогам” і, зважаючи на їхню вразливість до всього що стосується націоналізму, були спантеличені таким сценарієм демократичної революції в Україні. Можна тільки здогадуватися якою ж неоднозначною буде реакція німецької громадськості, якщо вона дізнається про недавні події у Рівненській обласній раді.

Однак поведінка членів Правого сектору турбує не лише європейську та російську громадськість. Сьогодні в українській блогосфері мають місце активні дискусії щодо справжньої ролі Правого сектору в подіях Євромайдану, його недержавних міліарних угрупувань та вогнепальної зброї, яку вони публічно демонструють. Власне саме це останнє і призвело до вже відомого декларативного виступу О. Музичка у стінах Рівненської обласної ради (в якому він зухвало запропонував депутатам спробувати відібрати у нього зброю). Автора, як мешканця м. Рівного, такий перебіг подій особливо турбує. Думається сьогодні російські ЗМІ вже мають всі підстави пригадати нацистське минуле Рівного, та висновувати про тяглість фашистських традицій у колишній столиці Рейхскомісаріату „Україна”. Не думаю, що саме такої популярності хотіло місто.

Чимало прихильників Правого сектору, закидаючи критикам лицемірство, стверджують щось приблизно таке: коли в Україні тривали бойові дії і лилася кров, то ця організації з її озброєними бійцями сприймалася позитивно, а сьогодні, коли ситуація дещо стабілізувалася, всі в один голос взялися критикувати її. Тут ми маємо справу з не надто далекоглядною позицією, ґрунтованою радше на емоціях ніж на адекватній практиці політичних реалій. Цілком погоджуюся з тим, що бійці Правого сектору дійсно відіграли значну роль у поваленні режиму Януковича. Але, по-перше, цю роль не варто абсолютизувати. Мені мало віриться в те, що за умов всенародного обурення без них не знайшлося б інших радикально налаштованих протестувальників, які вдалися б до штурмів ОДА. На київському Майдані незалежності же Правий сектор складав лише одну із багатьох сотень самоорганізованих борців із режимом, яка, здається, навіть не була ініціатором початку силового протистояння на вул. Грушевського. Також, на думку деяких політологів, Янукович вирішив залишити свій пост після промови одного із бойових лідерів київських сотень – Парасюка, який не належав до Правого сектору. Всі ці факти засвідчують, що Правий сектор був однією з найвпливовіших організацій у період Євромайдану, але це не означає, що він диригував його діями і визначав хід історії.

По-друге, дозволю собі відповісти тим емоційним прихильникам цієї організації, які постулюють про те, що мовляв сьогодні знайшлося чимало лицемірів, які не були на передовій під час Євромайдану, але зараз дозволяють собі критикувати позицію тих бійців Правого сектору, які там перебували. Невже ми всі протестували проти злочинного корумпованого режиму для того, щоб потім вести між собою дискусії чий вклад виявився більшим? Невже це робилося для того, щоб потім визначати політичну значущість різних сил виключно за їхньою роллю у поваленні Януковича?

Якщо ми дійсно боролися за кращу демократичну Україну, то чому, постулюючи її розбудову сьогодні не хочемо чути різні позиції один одного. Пригадаймо слова Вольтера „я не згоден з жодним Вашим словом, проте я готовий померти за Ваше право висловлювати свою думку”. То як під таким оглядом можна оцінювати поведінку О. Музичка, який силою зброї змусив замовкнути тих, хто не погоджувався з відвертою демонстрацією зброї бійцями Правого сектору, оскільки це лякає людей (а це дійсно викликає у багатьох страх і не для того ми усунули Януковича, щоб знову продовжувати боятися – цього разу вже революційної стихії). Чимало прихильників організації заходилися звинувачувати представників ЗМІ, мовляв думайте, що публікуєте в Інтернеті в такі важкі для країни часи. І тут варто зазначити, що вільні ЗМІ зробили значно більше для перемоги над Януковичем ніж всі бійці Правого сектору разом узяті. Тому не варто сьогодні критикувати політику ЗМІ, адже їхня робота полягає в тому, аби якомога правдивіше висвітлювати ті політичні події, що зараз відбуваються в країні. І це не їхня провина, що один із активістів Правого сектору припустився колосальної помилки через власну політичну недалекоглядність, це є виключно його провина і нікого більше.

Окрім того, нехай читачі не сприймуть мої слова за лицемірство, але є така підтверджена історією людства формула, що хороші революціонери рідко стають такими ж хорошими політиками. Час відвертого силового протистояння на щастя завершується і маємо зараз втілювати в життя те, за що боролися. Але чи можливо викорінити ту ж таки корупцію в Україні силою багнетів. Тут приклади Китаю та країн ЄС демонструють зовсім протилежну відповідь: у КНР за корупцію засуджували до розстрілу, але її рівень у цій країні залишається високим. З іншого боку, в країнах ЄС таких одіозних форм боротьби з корупцією немає, але і її рівень значно нижчий. Хтось може наводити приклади Сінгапуру і Лі Куан Ю, але ця держава викорінила корупцію скоріше завдяки добре продуманому антикорупційному законодавству, а не через смертну кару, яка сьогодні вже активно й не використовується в цій країні за злочини такого роду. Тому маємо налаштуватися на конструктивну роботу, залучаючи до неї інтелектуалів, спеціалістів у своїх сферах, які зможуть допомогти написати продуману програму модернізації України.

Ніхто, звісно не веде мову про те, що Правий сектор не потрібен, що він має саморозпуститися чи піти політичної авансцени. Його роль у забезпеченні порядку в період хаосу є конструктивною і важливою, його лідер Д. Ярош відзначається поміркованістю своїх виступів і відграє позитивну роль у сучасній політичній ситуації. Однак виступ, виголошений О. Музичком та його недавну участь у побитті місцевого працівника прокуратури навряд чи можна оцінити позитивно. Складається враження, що рівненський голова Правого сектору робить все необхідне для дискредитації цієї організації в очах українців. Якщо це відбувається через невміння ним вести продуманий політичний діалог із місцевими органами влади, то із такої ситуації можна знайти швидкий вихід – найняти прес-секратаря чи просто представника інтересів організації, який виступатиме із зверненнями до публіки, місцевих чиновників і депутатів, не наводячи на них жаху. Інакше як місто Рівне, так і всю Україну загалом очікуватиме серйозне погіршення іміджу на міжнародній арені оскільки, зважаючи на імпульсивний характер, припускаю: це ще далеко не останній випад О. Музичка на його новій посаді.

About "АлМаС"

АлМаС
Цей запис був оприлюднений у Аналитика, Новости, Право, Протест, Україна, правда і позначений , , , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s