Поліщуки,не українці і не білоруси, а люди з боліт


   Досліджуючи історію свого села  Немовичі, що на Сарненщині, натрапив на досить цікавий і не зовсім зрозумілий факт, виявляється власники села пани Гольшанські володіли величезними маєтками на землях сучасної Білорусі та України, – Дубровицьким і Степанським князівствами,куди й по черзі  входили Немовичі, а родове іх поселення  було на землях  Ошмянського району /нині село Гольшани Гродненської області в Білорусі. В 1571 році село Немовичі було подароване, як посаг, Андрію Курбському- московському боярину, воєводі, який через терор Івана Грозного втік до Литовсько – Руської держави і отримав від короля Сигізмунда Другого маєтності на Волині та 28 великих сіл, де створив першу московітську  діаспору. Своїми маєтками і селами він управляв через своїх урядників з московітян, а сам проживав звичайно верст за 20-ть від Ковеля, в містечку Миляновичі.  До втечі, будучи правою рукою Івана Грозного, жорстокі, диктаторські методи правління,  Курбський запроваджує й на Волині. Перекази доносять, що приміром, його урядник вирив у замку водяну яму, запустив п явок та й садовив у них холопів. Звісно, що волинський люд, котрий проживав у його володіннях люто ненавидів князя і ніколи не вважав його своїм.

     То хто ж ми такі, поліщуки – поляки, чи білоруси?
… Люди на Поліссі селилися спокон віків. Сюди збігалися далекі і близькі сусіди, рятуючись від неволі, вибираючи неймовірно важке, але вільне життя. Очевидно – власне і  появився так народ поліщуків, народ, який народом ніхто не вважає. Але він є, хоч і не впускає у свою душу чужинців- неговіркий, скромний, стриманий люд. Світогляд цих людей з боліт  приходить до сучасників через пісні- повільні і тяжкі, що нагадують вовче виття у непрохідних болотах.
    Ще на початку двадцятого століття поліський край був невизнаним, неосвоєним, ведмежим і важкодоступним краєм Європи. Лише, завдяки полякам, які жадали вивчати те, що колись вважали своїм, більш-менш стало відомим  минуле поліщуків, котрі майже непомітно пройшли тисячоліття християнства. Саме поляки наситили музеї світу тисячами фотоматеріалів і дослідженнями архаїчної народної культури первісно етнічного спів товариства, що незмінно повторює споконвічні форми суспільного суворого традиційного буття, властивого ізольованим групам.
    У 1934-1937 роках Поліссям подорожував етносоціолог Юзеф Обремський. У одній із своїх робіт в 1936 році,він писав…”люди Полісся переважно не є ні українцями, ні білорусами – вони безнаціональні”.
     Зовсім  інакше сприймали свій родовід поліщуки,  свідченням чого є лист священика Никанора Котовича міністру народної  просвіти, який писаний у 1915 році. …»суміжні з Волинською губернією землі Білорусії- Гродненської губернії, заселені суцільним українським населенням, яке розмовляє своєю корінною українською мовою, у котрого всі звичаї, обряди, пісні, менталітет і навіть статура, тип обличчя, імена і прізвища є чисто українськими, серед якого нема жодного білоруса, а поляки в більшості випадків- це поміщики, які є окремим вкрапленням в поселеннях українського етносу».
Ось як в книзі “Росія” / видавництво Санкт- Петербург 1905 року/ ацентовано  відміності між поліщуками і білорусами:  “Пинчук по своему физическому строению, по языку и по одежде отличается от беларуса. Во всех отношениях он примыкает к жителям Волынского Полесья; следовательно пинчуки принадлежат к малорусскому племени. Пинчуки редко бывают высокого роста; почти всегда он среднего роста, широкоплеч, плотного сложения. Высокорослые и сухопарые составляют исключение. Лицо пинчука широкое, крупное, со значительно более выдающимися скулами, чем у белоруса. Цвет волос преобладает черный; светлорусых очень мало и они встречаются преимущественно среди женщин. Женщины также крепкого сложения, коренасты, круглолицы и большей частью с серыми глазами. Вообще пинчук отличается силой и здоровьем, несмотря на болотистую местность, в которой живет. Быть может этому способствует относительный достаток населения, который можно заметить, проезжая по Пинщине; наконец этому способствует обилие мясной пищи, так как дичи и рыбы водится множество, а пинчуки – прекрасные охотники и рыболовы.»
      Хоча в часи Польщі Полісся було адміністративно відділено від Волині та інших українських земель, ніхто не перешкоджав поліщукам ходити на прощу до Києва  чи Почаєва., або торгувати між собою. Одна мова, загальні звичаї поліщуків і волинян, господарська взаємозалежність у свідомості поліського селянина сидить досить глибоко. Тому приєднання Полісся до Білорусі на зїзді у Белостоку восени 1939 року видався поліщукам гіркою несподіванкою. І в міру погіршення матеріального становища білоруських поліщуків не полишала думка, про те, що якби вони залишилася в Україні, то не були б такими злиденними. Гаряче бажання повернутися до України охопило все населення Полісся Білорусії, але відповідь була одна- волю народних депутатів відмінити неможливо…
До 20-их рр. ХХ ст. Полісся ділили за належністю земель до тієї чи іншої губернії й повіту: Волинське, Київське, Чернігівське, Брянсько-Жиздринське, Мінське, Могилівське, Гродненське. За сучасним адміністративним поділом вирізняємо Полісся українське, білоруське та брянсько-жиздринське (російське). Українське Полісся має регіони за назвами областей: Волинське, Рівненське, Житомирське, Київське, Чернігівське, Сумське. А от сучасна українська фізична карта районує українську частину Полісся на такі зони: Волинське, Мале, Житомирське, Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське. За чинним адміністративно-територіальним поділом Полісся охоплює Північну Київщину, Чернігівщину, Житомирщину (окрім південних районів), північні райони Сумської області, Рівненщину та Волинську область (окрім крайнього півдня останніх двох областей). Південну межу Полісся за діалектними ознаками мовознавці визначають умовною лінією Володимир-Волинський — на південь від Луцька — Здолбунів — Житомир — ФастівВасильків — Переяслав-Хмельницький — Прилуки — по річці Сейм.
       У сучасній Білорусі вважається, що українців на Берестейщині немає. Але природно вони там залишилися і ніде не поділися через те, що їх приєднав до Білорусії Сталін тільки заради «політичної доцільності»: щоб дорога «Москва – Варшава» не проходила через Україну, щоб послабити міць України, як національного конкурента космополітичного СРСР, щоб збити на Берестейщині український націоналізм було розірвано єдинородну общину навпіл. Школи стали білоруськими, а викладати в них почали російською мовою українським дітям. Але наприкінці осені 1940 року Брестське керівництво пішло на поступки вимогам вчителів з Пінщини- у результаті на Брестщині і Кобринщині було відкрито 1530 українських шкіл, а в часи паспортизації величезна кількість поліщуків Білорусії назвали себе українцями.
       Антропологічно всі поліщуки дуже близькі до українців. Переселенці ж, білоруси- /колоденці/ відрізняються від корінних поліщуків одягом без вишивки, обрядовими піснями, святкуванням релігійних свят, особливо Великодня і Івана Купала. Поліщукам зовсім невідомий такий популярний танець на Білорусі, як лявониха. Білоруси мають свій фольклор, свої пісні, але корінні поліщуки не знають про них. Навіть кухня білорусів відрізняється від поліської. Білоруси варять ячміну кашу, а поліщуки пшоняну, у поліщуків почесне місце відведено борщу, а у колоденців- білорусів популярніший ячмінний суп з картоплею. Про вареники , галушки і інші українські страви, що з являються на столі у білоруських поліщуків частіше ніж в українців і згадувати нічого.
     Між тим повернемось до нинішніх реалій. Берестейщина в складі Білорусі. Змінювати нічого не потрібно, паспорти міняти не слід. Хай ті, хто вважають себе білорусами такими і лишаються, лише хай знають, що казки про дреговичів придумали в Радянській Білорусії, після того, як Берестейщина попала в склад СРСР.
     Видумувати тут нічого не потрібно, просто необхідно поважати і сприймати своє минуле, таким, як воно було насправді, а не прикрашеним і прилизаним партійними ідеологами.

About "АлМаС"

АлМаС
Цей запис був оприлюднений у Аналитика, История, Україна і позначений , , , . Додати в закладки постійне посилання.

7 коментарів до Поліщуки,не українці і не білоруси, а люди з боліт

  1. Ярослав сказав:

    Поділіться будь ласка першоджерелом карти

    Подобається

  2. Наталка Бабіна сказав:

    Дякую за роздум

    Подобається

  3. Kovalenas Sergii сказав:

    Років 20 тому сплавлялись по р.Стир до Пінська, так багато зустрічних людей, побачивши український прапор, вітались і говорили з нами саме українською. Ще раніше довелось бути на весіллі в Століні. Ми просили заспівати білоруських народних пісень. Але абсолютно всі вони були нашими, тільки слова білоруські.

    Подобається

  4. Zheka Selin сказав:

    Прикольно)))!!

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s