То, виходить, цей папір даремний?


Щоб рішуче відкинути всю «красу» «Русского мира» (у всіх його іпостасях: євразійство, «Свята Русь», «Союз Нерушимый Республик Свободных», «Митний союз», «Союз трьох братських православних народів» тощо) — потрібно дуже чітко усвідомлювати, що, власне, являє собою його політична складова.

Якщо говорити прямо, над всією історією Росії з того часу, як її державний клас став реалізовувати свої великодержавні амбіції і «збирати землі» (чужі!), тяжіє одне багатовікове прокляття: і розуміють же, що батіг деспота безжалісно січе спину народу (а понад усе — спини окупованих, підкорених народів і на Кавказі, і в Україні, і в Польщі, в ту пору, коли вона була під п’ятою імперії, і в країнах Балтії, і в Середній Азії), але біда — коли на деспотизм наклеюють «національну» фішку — «Наша суверенна, власна, національна (?! — І. С.) російська влада» — тут розсудливість зникає, щільний дурман ілюзій згубно впливає і на тверезі уми, фальш і брехня торжествують. Деспот і тиран — можливо, зате наш, російський!

Пропонований читачеві цікавий сюжет (час дії — 1730 рік, через п’ять років після смерті Петра І, період, м’яко кажучи, «нестабільності» на російському імператорському троні, який займали в той час малопідготовлені до управління державою «пані» з досить вузьким кругозором або підлітки, як Петро II, який буде згаданий у нашій розповіді) якраз про це. І нехай не збентежить нікого, що в ролі жорстокого деспота у нас виступить імператриця Анна Іоанівна, а не монарх — представник сильної статі; і нехай не здивує велика кількість звірячих тортур і розправ у нашій розповіді (до речі, в Англії в ту пору правив цілком конституційний король Георг І). Важлива загальна історична «матриця» цих подій: ні, обмежити владу самодержця — це Російській державі не властиво, це «не наше», це підступи ворогів. Ми, «милостю Божою»… (і таке інше), бажаємо правити «по-російськи», без усіляких обмежень. І народ теж цього хоче!

Отже, нашу розповідь ми почнемо з наступної прикрої події. У ніч з 18 на 19 січня 1730 року раптово помер від віспи імператор всеросійський Петро II (син страченого Петром I власного нащадка — царевича Олексія), 15-річний підліток, розпусна, примхлива і гранично деспотична істота, по суті — «підставний» монарх (попри необмежену самодержавну владу, якою він був наділений), який проводив увесь час на полюванні і «гуляннях» з молодими дівчатами і не вмів, та й не хотів, займатися державними справами. Від його імені величезною імперією (після скидання всесильного фаворита Олександра Меншикова) правила Верховна Таємна Рада у складі сімох (потім дев’ятьох) осіб — представників вищої дворянської «олігархії» самодержавної держави Романових. Там були Долгорукі, Голіцини, Толстиє, представники ще декількох сімейств, а також вестфальський німець Андрій Остерман. Саме ці люди визначали політику імперії.

Тепер же, після несподіваної смерті юного імператора-маріонетки, члени Верховної Таємної Ради (їх ще називали «верховниками») вирішили вже офіційно взяти владу в свої руки, максимально обмежити прерогативи майбутнього царя (а можливо, цариці — ось питання, яке вони собі все частіше ставили), звівши їх фактично до нуля і зробивши нового монарха суто показною фігурою — як, нагадаємо, тоді було вже в Англії. Але хто міг би бути таким «паперовим» імператором або імператрицею? Для Російської імперії це був унікальний політичний проект; але його автори, найбагатші люди імперії, були настільки впевнені у своїй могутності, що абсолютно не відчули смертельної небезпеки для себе подібних «експериментів».

Події розгорталися так. Члени Ради добре знали, що після смерті Петра II не залишилося ні спадкоємця трону чоловічої статі, ні справжнього заповіту. Так ким же слід було замінити покійного, не спровокувавши при цьому заколот з боку аристократії? Князь Василь Долгорукий, найвпливовіший серед «верховників», визнав цей момент загальної розгубленості відповідним для того, щоб нав’язати суспільству власну думку. Він зажадав проголосити імператрицею наречену покійного юного Петра, свою найближчу родичку Катерину Долгоруку, висунувши сфальсифікований заповіт на її користь, нібито підписаний помираючим царем за три години до смерті. Але фальшивку швидко було виявлено і спростовано. Тоді Дмитро Голіцин, інший могутній «верховник», запропонував вибрати у правителі Росії іншу жінку — племінницю Петра I Анну Іоанівну, дочку його старшого брата Івана Олексійовича. Коли вибираєш того, хто повинен стати на чолі держави і вести її твердою рукою, заявив Дмитро Голіцин, важливо звертати увагу не стільки на статеву приналежність, скільки на характер особи, якій країна надасть довіру. І в таких умовах, сказав князь, «матріархат» більш ніж прийнятний, якщо, зрозуміло, удостоєна такої честі претендентка на престол виявиться здатною володарювати. І ось з-поміж «принцес», які найкраще підійшли б на роль всеросійського монарха, було названо кандидатуру племінниці Петра, 37-річної герцогині курляндської Анни Іоанівни.

Головне, чим ця груба зовні, повна, негарна жінка привернула увагу «верховників», — нею можна було дуже легко маніпулювати. Вона, на думку членів Верховної Таємної Ради, з готовністю прийме висунуті їй умови вступу на трон («кондиції»), умови дуже жорсткі. Голіцини і Долгорукі швидко написали ці «кондиції». Вони передбачали, що без згоди вельмож-«верховників» нова імператриця не матиме права оголошувати війну або укладати мир; витрачати будь-які засоби з державної казни; призначати міністрів; роздавати ордени і будь-які державні нагороди; і навіть — не може виходити заміж… З допомогою такого нескладного фокусу у Її Величності відтинали полу її «царської мантії», удаючи, ніби допомагають їй в цю мантію вбратися. Список обмежень імператорської влади закінчувався такою клятвою кандидатки на престол: «А буде чего по сему обещанию не исполню и не додержу, то лишена буду короны российской». Ось так! До речі, серед інших пунктів «кондицій» був і такий, досить цікавий: цариці ставилося в обов’язок порівнювати свої особисті витрати з потребами і можливостями держави… У результаті Верховна Таємна Рада доручила князеві Василю Долгорукому, князеві Дмитру Голіцину і генералові Леонтьєву відвезти Анні Іоанівні в далеку Мітаву (нині — Єлгава, Латвія), де вона жила, послання, що містить умови спадкоємства нею престолу.

Кандидатка в цариці прийняла їх з лукавою доброзичливістю. Річ у тім, що добровільні шпигуни при дворі, з якими вона підтримувала стосунки, встигли вже донести їй про зміст листів, привезених депутацією від Верховної Таємної Ради. Але зовні вона нічим себе не виказала: намірів своїх так і не відкрила, прочитала і, бровою не повівши, підписала перелік заборон, оголосила, що з усім згодна. Введені в оману тим, з якою гідністю й — одночасно — з якою покірливістю поводилася Анна Іоанівна, члени Ради навіть не здогадувалися, що на них чекає.

15 лютого 1730 року відбувся урочистий в’їзд Анни Іоанівни до Москви, а на 19 число було призначено принесення присяги новій імператриці в Успенському Соборі та головних церквах міста. Як і раніше загадкова, як і раніше усміхнена Анна готувалася вступити на престол. 25 лютого цариця наче й не було нічого (церемонії вже пройшли) сиділа на троні, оточена членами Верховної Таємної Ради і натовпом придворних, які наповнили велику залу Лефортовського палацу в Москві. Раптово крізь натовп, подібно до бойового корабля, що розрізає морські хвилі, прорвалося декілька сотень гвардійських офіцерів. Узявши слово, командир цих офіцерів, князь Олексій Черкаський, голосно заявив, що документ, підписаний Її Величністю під «зухвалим тиском» Верховної Таємної Ради, суперечить принципам російської монархії, де правлять помазаники Божі, чия влада ніким і нічим обмежена бути не може, тим більше якимись «кондиціями». Від імені мільйонів підданих, які присвятили себе боротьбі за Святу Русь, він став благати царицю відмовитися від цієї жахливої, принизливої угоди і якнайшвидше оголосити свої власні погляди на владу.

До речі, гвардійці були озброєні до зубів. І, зрозуміло, все було заздалегідь погоджено з Анною і її коханцем і фаворитом Ернстом Біроном. «Нам потрібна самодержавна цариця, ми не хочемо Верховної Таємної Ради», — прокричав один із офіцерів, кидаючись на коліна перед Анною Іоанівною. Спритна актриса, Анна зіграла здивування: начебто їй раптово, зненацька відкрилося, що її добровільна згода була отримана обманом, що, вважаючи, ніби передаючи Верховній Таємній Раді частину своїх прав задля «загального блага», вона, виявляється, зробила послугу лише лиходіям і честолюбцям! «Як?! — вигукнула вона. — То хіба, коли я підписувала «кондиції» в Мітаві, я не дотримувалася інтересів всього народу?!» Офіцери всі разом раптом зробили крок уперед, як на параді, і заявили в один голос: «Ми не дозволимо, аби нашій государині диктували закони! Ми ваші раби, але ми не можемо витримати, аби бунтівники («верховники». — І.С.) вдавали, що командую вами. Скажіть одне лише слово, і ми кинемо їх голови до ваших ніг!»

Подальше можна було передбачати. Анна «прихильно погодилася» сказати це слово. Долгорукого, Голіцина та інші «верховників» було взято під варту просто в залі палацу. Спопеливши поглядом цих «зрадників», підступних аристократів, цариця вигукнула: «Я більше не відчуваю себе в безпеці тут!», — і доручила охороняти себе відданим гвардійським офіцерам. Потім вона пішла. Наступного дня цариця наказала, при величезному скупченні народу біля воріт Кремля, оголосити всі пункти кондицій. Після прочитання кожного пункту вона ставила одне і те ж саме питання: «Чи відповідає це бажанням народу?» І щоразу офіцери кричали: «Нехай живе самодержавна цариця! Смерть зрадникам! Ми розірвемо на шматки кожного, хто відмовить їй у цьому титулі!» Анна поставила питання натовпу: «То, виходить, цей папір даремний?»  І під галас присутніх розірвала на клапті документ…

Віднині вона правила самодержавно. Розправа з колишніми фаворитами і «верховниками» була жорстокою: князя Івана Долгорукого за те, що наважився чинити опір цариці і її фаворитові Бірону, було колесовано, двом його дядькам, Сергію та Івану, відрізали язики, а потім обезголовили, така ж доля спіткала і найстаршого члена сім’ї — князя Василя Долгорукого, Катерину Долгоруку, наречену Петра II, довічно заточили в монастир. Анна правила 10 років.

Колесо російської історії зробило ще один оберт…

About "АлМаС"

АлМаС
Цей запис був оприлюднений у Аналитика, История, Новости, Право, Россия, правда і позначений , , . Додати в закладки постійне посилання.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s