ВЗЯВШИ В РУКУ ПЕРО… (зелене дитинство)


Ф.Наконечний                         Сокровене

                     ВЗЯВШИ В РУКУ ПЕРО…

        (зелене дитинство)

            Взявши в руку перо… Чому перо, адже, принаймні, в руці тримаєш сучасну кулькову ручку або клацаєш клавішами розумного комп’ютера? Але будемо  вшановувати давню письменницьку термінологію і дотримуватись тієї лексики. Отож, з пером в руках і аркушем паперу на столі, перебираючи в пам’яті минуле, думаєш: а з ким це ти збираєшся ділитись своїми спогадами? Це твої рідні, друзі, знайомі чи, може, і зовсім чужі люди?

Чомусь сподіваюсь, що певний інтерес до цього з’явиться саме у моїх рідних. Адже, мережачи словами оцей чистий аркуш, виникає відчуття, що цим самим ти продовжуєш своє життя. Звісно, не фізичне, а в пам’яті своїх нащадків, своїх онуків.

Не думаю, що це відбудеться саме зараз. Певне, це буде тоді, коли і вони відчують потребу таким же чином  ділитись з кимось і своїми власними спогадами. А до цього пройде ще не одне десятиліття. Чомусь людина виявляє підвищений інтерес саме до того, що їй уже недоступне. Коли оце «щось» отут перед тобою на твоїй долоні, ти – байдужий, а коли сховалось за горизонтом – віддав би все, лиш би дізнатись.

Зараз «кусаю лікті» через таку свою байдужість до історії своїх витоків, свого родоводу. Не вистачило розуму дізнатись, розпитати своїх батьків. Принаймні, про долю свого діда по батьковій лінії.  Знаю: десь загинув у Карпатах у першу світову війну. І оце все. Ганьба, не можу собі пробачити!  Потім написав «Карпатську одіссею», але що з того , це вже фантазія.

Коли сідав за комп’ютер, щоби привести до якоїсь логіки свої спогади про далеке минуле, думав що розмова торкнеться виключно студентської тематики. Але є речі, які зафіксувались в пам’яті ще в часи мого «зеленого» повоєнного дитинства. Це була унікальна пора і для мене, і для історії нашого села, нашого  Полісся. Такий життєвий уклад  побуту, який тоді був притаманний сільському жителю в ті воєнні та повоєнні роки, мабуть, в деякій мірі, унікальний.

Адже ми жили майже у стовідсотково натуральному вимірі.  Все: і їжа, і одяг, і господарський реманент виготовлялись на місці, своїми руками.  Покупним, мабуть, був тільки гас, для освітлення осель.  Але і його, при відсутності, могла замінити лучина – скалки смолистого  дерева, як правило, коріння сосни.

Не завжди на господарстві були і сірники. Якщо і були, використовували їх дуже економно – кололи на дві частини. Розпалити вогонь одним сірником можна було двічі. Але основним інструментом для добування вогню, особливо у курців, було «кресало». Сталистим шматком заліза вдаряли по кремню, іскри падали на спеціальний гніт. І. будь-ласка, уже димить! Такий комплект завжди був під рукою. Пам’ятаєте слова козацької пісні:  «Та викрешем вогню, та запалим люльку, не журися!»

Зупинюсь на продовольчих аспектах. Окрім городини, технологія вирощування якої не змінилася і на сьогодні, основою харчування був хліб і пшоняна та гречана крупи. До-речі, зберігання насіннєвої картоплі – «другого хліба» селянина, носило досить оригінальний характер. Насіння на зиму… закопували знову в землю, в «копці». В землі виривали глибоку циліндричну яму діаметром  2-3 метри, глибиною нижче замерзання грунту, обкладали соломою і туди засипали насіння.

Кожен господар, крім житла, мав  певні господарські будівлі, серед них –«клуню» і «салник». Там зберігалося і сіно, і збіжжя в снопах, там воно і обмолочувалось за допомогою ручних ціпів. Взимку ще темними ранками з усіх кінців села неслось оте «гупання», йшов обмолот. Обмолотивши декілька дюжин снопів господар мав повне право поснідати, а потім братися до других нагальних справ. Молотити доводилось і мені. Чом не зарядка?

Але для хліба потрібне борошно. З млинами на ту пору було сутужно. Колись у селі був і вітряк, і водяний млин, та моя пам’ять не може їх воскресити. Бачив, але вже непрацюючими. До млина возили зерно для помолу десь за межі села. Для нас з мамою(батько ще не повернувся з війни) основним «млином» були «жорна» мого діда Кіндрата. Чомусь і вони були конспіративними, мабуть, влада могла їх конфіскувати. Стояли в дідовому «салнику», замасковані  якимись копицями сіна.

Певне, сучасний читач має досить туманну уяву про таку механізацію.  Що таке «жорна»?

Це два великі круглі камені, один нерухомий, а другий обертається відносно своєї осі.  Звісно, щоб він обертався потрібно було прикласти руки. Отож, щоби заготовити борошна на одну випічку, а це 5-6 хлібин потрібно пролити чимало поту. Вам не передати яке задоволення відчував я, коли разом з мамою, крутив, немов дорослий, ті «жорна»!

Щоби отримати пшоно для каші чи супу такий злак, як просо, оброблявся  в ступі. Вислів: «Товкти воду в ступі», певне, відомий кожному, тому її конструкції не описую. Ступу ми мали власну, спочатку ручну, а потім і ножну. «Зтовкти» пшона на кашу під силу було навіть одному мені, без допомоги дорослих.

Наші  сусіди теж часом користувались цією «технікою», що додавало господарю певного авторитету. Ходив поруч, надував щоки, надавав «цінні рекомендаціїї» стосовно технології  виробництва. «Хазяйська» дитина!

Стосовно харчових моментів, ще одне: отримання масла із молока, точніше із сметании. Для цього використовувався оригінальний пристрій, який називався «маслянка». Невелика дерев’яна діжечка – циліндр, в якому вверх-вниз, немов поршень, переміщався дерев’яний кружок із дірочками. Звісно, вручну. Це досить марудна  робота, але кінцевий продукт –«пальчики оближеш»!

Та досить продовольчої тематики, торкнемось промислової: одяг, взуття. Після війни в селі появився якийсь  універсальний продовольчо-промтоварний магазин. Чомусь його називали «коператив»(з однією літерою «о»). Але селяни не мали грошей. Їздили на базар у райцентр, але це далеко. Процвітав «бартер». За десяток яєць в магазині можна було отримати якусь необхідну в господарстві річ, наприклад, кусок мила.  Хлопчаки вправлялись в пошуках всякого воєнного залізяччя, за металобрухт там давали, навіть, невеликі гроші. У діда на заміжку(це невеличка сіножать біля хати) росли всілякі дикі  лікарські рослини, валеріана, тощо. Сушили, здавали в «коператив», що для нас теж давало якийсь приробіток, нехай і копійчаний. Та це були «краплі в морі».  Основою було натуральнее виробництво, особливо в часи окупації, де про торгівлю не було і мови.

З усмішкою згадую про ще одну професію – «нучник». «Нуча» в немовицькій транскрипції – онуча. Розмова йде про збір мукулатури на дому. Була в селі така людина, яка робила свій бізнес, виходячи із сьогоднішніх понять, досить дивним  для нас на той час способом.  На возі, запряженному одним коником, гора якогось лахміття серед якого дерев’яний ящик із всілякими необхідними в господарстві речами: швацькі голки, наперстки, ножі, цвяхи… Для малечі  завжди було щось солодке – льодяник на паличці.  Цей комерсант появлявся на нашій вулиці серед білого дня, коли основна маса дорослого люду була за межами дому, десь на польових роботах. Це добавляло ініціативи малечі і за отой льодяник ми часом віддавали якісь речі, що були не зайвими і в господарстві. Звісно, за це не раз отримували прочуханку від батьків.

Пам’ятаю, що дорослі до цієї професії «нучника» ставились досить скептично. Як це доросла людина, замість того щоб працювати фізично, займається дурницями?  Мої земляки тоді не могли і припустити, що це був паросток майбутнього капіталізму. Мабуть, це був перший своєрідний бізнесмен у нашому селі. Він мав не типове для Немович прізвище, певне якийсь переселенець.  Зауважу, що його сьогоднішні нащадки, мабуть, теж  успадкували оцю комерційну «жилку», тому що в сучасних умовах вони виявились самими заможними із сельчан. Достатньо подивитись на їхні палаци-будинки, щоб зрозуміти, що маєш справу з доморощеними сільськими олігархами.

Та повернемось до нашої теми. Основна маса одягу в сорокові роки була домотканною. Сіяли льон та коноплю, самі  ж, на так званих «терницях», тіпали їх стебла, отримували  прядиво-волокно. Доречі, з насіння льону на місці виготовляли досить смачну лляну олію, яка була основною присмакою у піст. Ми – дітлахи з задоволенням  смакували свіжою, ще теплою лляною макухою.

Довгими зимовими вечорами, часом при світлі лучини, жінки та дорослі дівчата пряли з прядива нитки, які мотали  в клубки. Збиралися  на посиденьки-вечерниці, тихенько, в пів-голосу співали пісень. Робота спориться, крутяться  веретена, гуртом веселіше, до того ж економія на освітленні. Можливо, десь хтось мав і спеціальні прялки, але я таке диво бачив хіба що в музеї.

Ранньою весною, ще до початку  польових робіт, бралися за ткацтво. Спочатку готували так звану «основу». На спеціальних кілках десь у коморі снували вздовжні нитки майбутнього полотна. Одному таку роботу не виконати, кооперувалось декілька господинь, одна розмотує клубки, друга снує ті нитки по всіляким кілочкам. Відповідальний процесс, пропущена нитка  приведе до браку.

Накінець, радість для малечі, монтаж «кросен». Це саморобний ткацький верстат зі всілякими «бердами», «цівками», коловоротами. Займає площу в півсвітлиці. Стоятимуть ті «кросна» довгий час, бо  тоді теж була певна кооперація. Закінчує ткацтво одна господиня , приносить свої заготовки друга, а там і третя. Ткацькі вироби мали свої відмінності. Полотно для одягу, відрізнялось від полотна для всілякої тари. Для останньої , зазвичай, використовувались нитки з конопляної пряжі. Домоткані рушники мали певний кольоровий орнамент, як правило, із чорних і червоних ниток. Це вже художні вироби, не менше.

Далі тканина, в залежності від призначення, певним чином відбілювалась. В спеціальну дерев’яну діжку, яка називалась «жлуктом» засипалась зола(замінник каустичної соди), заливався окріп і декілька днів тканина парилась у такій ванні. Потім на річці, яка протікала неподалік від моєї хати, полоскалась у воді і сушилась на сонці. За допомогою цього «жлукта» прався, вірніше підготовлювався до прання, і виготовлений із цієї тканини нижній одяг.  Після такої його хімічної обробки господиня брала «прачку» (це такий великий деревяний дощатий «черевик», в який праля стає ногами)  і ретельно в річковій проточній воді полоскала ту білизну, в якій я, повірте, відчував себе досить комфортно, була досить мягкою.

Дещо про взуття. Боюсь, що декількома фразами тут не обійтись. Адже розмова про різноплановість цього товару. Це і постоли, це і «гуми», це і галоші, це і чоботи.

Отож – постоли.  Що це таке, мабуть, відомо кожному. Мене дід навчив цьому ремеслу і я, думаю, зміг би сплести цей  виріб і сьогодні, був би матеріал. А матеріалом було так зване «дяже» (рос.-лико). Звідки воно бралось?  Із кори молодих гілляк таких дерев  як в’яз  чи липа.  Постоли із в’язу буденні, вони мають темно-коричневий колір, а із липи – святкові, біленькі. Тодішні «панянки» теж полюбляли липове взуття. Нічого не вдієш, прекрасна половина…

В ті часи в’яз вважався промисловим деревом. Чомусь біля батьківської хати їх росло аж шість. Не можу стверджувати, що ці дерева хтось там спеціально посадив саме для цих цілей, але це факт. В дитинстві в заготовці «дяжа» я брав саму активну участь. Цей процес мав певні строки – початок літа, щоби кора гарно здиралася з гілляк. Отож з сокирою лізу на дерево і рубаю відповідне гілля. Внизу дід Кіндрат очищує його від листя і здирає кору.          Потім ті еластичні смужки змотує у круглі мотки, які будуть, по мірі використовуючись, зберігатись до наступного літа. Завдавали нам клопоту лелеки, які облюбували два наших в’язи і досить неприітно ставилися до непроханого верхолаза. До то ж  гілки  на тих деревах тими крилатими господарями були розмальовані у білий колір, гігієнічні звички у цих птахів не на належному рівні. Та нам вистачало і чотирьох зелених, не побілених лелеками.

Мабуть, ота заготовка лика була для мене певною практикою висотних робіт, що, думається,  знадобилася в житті,  коли, як телевізійнику, доводилось відвідувати всілякі телещогли і башти. Висоти не боявся. До цих в’язів згодом я прикріплював і високі жердини, до яких чіпляв  дроти антен для всіляких радіоприймачів, які конструював, навчаючись ще у старших класах нашої сільської школи.

Однак знову повернемось до нашого натурального взуття. Постоли – річ не довговічна. Пам’ятаю, коли сільські прочани йшли помолитися в Почаїв, то брали в запас по декілька пар. Друга справа «гуми». Що це таке? Це щось подібне до постола, але виготовлене із прогумованої широкої стрічки, яка здирається із старої автомобільної шини спеціальним пристроєм. Тут довговічність гарантується, але, як і в постолів, не гарантується герметичність. Зимою, в мороз, обмотавши ногу онучею з волосінню (спеціально заготовлена довга трава), людина відчуває себе відносно комфортно, але цього не скажеш, коли настає моква. Мокрі ноги не радують.

Восени і навесні не обійтись без калош. Таку річ в натуральному господарстві не виготовиш. Валянки мої земляки шити навчились, але щоб у них вийти на вулицю  потрібні оті кляті казенні калоші. Дітись нікуди, доводилось їхати в місто. Правда і калоші рвуться, досить на стежці  «знайти» якусь гостру палицю.  Та дірка – не біда, є майстри. Мій друг дитинства десь роздобув банку гумового клею і тоді став шанованою в селі людиною, до нього ставали в чергу. В наші часи податкова , мабуть, уже вимагала би у нього декларацію про доходи.

Та все ж таки вищим шиком моди були чоботи. Чоботи шкіряні, хромові, а не якісь там кирзові, чи гумові. Такі чоботи шили по персональному замовленню, шили один раз на все життя. Де брали шкіру, не знаю. Халяви перепасовувались із якихось старих, але, основне, це передок, який виготовлявся по формі певної колодки під конкретну ногу. Пам’ятаю цей процес, бо моя мама, для виготовлення чобіт для себе, змушена була  запрошувати якогось мандруючого  майстра.  Він жив у нас, напевне, цілий тиждень. Мене дивувало, що замість цвяхів майстер використовував деревяні кілочки, які виготовляв із якоїсь твердої деревини.  Власноруч із сурових ниток готував «дратву», якою робив шов.  Звісно, що таке взуття берегли, воно взувалось тільки в свята.  Уже після смерті мами знайшов цей виріб у її скрині. Подивувався, пройшло більше ніж півстоліття, а чоботи ще мали досить гарний вигляд, вистачило би, мабуть, ще на одне життя.

Оте натуральне господарство захистило моїх земляків від голоду в  тяжкі повоєнні роки, що було бідою для  жителів східних регіонів України і ближніх прикордонних областей Росії. Обездолених голодних людей, які ринулись в наші краї в пошуках куска хліба, в нас називали «брянськими». Не обов’язково вони були з Брянщини, але цього ніхто не виясняв.  На Сході колективізація пройшла ще в  передвоєнні роки і індивідуальні господарства   вже були зруйнованими, не те що у нас. Голодомор був не тільки в 33-ті роки, певний голодомор був і в повоєнні 45-ті. Це я бачив на власні очі. Особливі страхіття відбувались зимою. Біжимо вранці до школи і бачимо край засніженої дороги якусь незвичну кучугуру снігу. Копнеш ногою, а там… замерзла людина! Бідолаха навіть не зміг добратись до ближньої хати…

Пам’ятаю несподіване знайомство в ті часи з високим мистецтвом мандрівного  музиканта. Якось з друзями гуляв на одній із ближніх вулиць. Мама на роботі в полі, повна свобода. Бачимо, що  підходить до нашого дитячого гурту незнайома  людина, одягнута досить незвично для нашого ока. Якийсь чорний піджак на плечах,  тримає в руках незрозумілий блискучий предмет зі струнами і якусь, начебто, невеличку палицю. Примітивні балалайки сільські умільці виготовляли власноруч, для нас це не дивина, але те, що тримав в руках оцей незнайомець, на балалайку не було схоже. Сказав, що то скрипка. Попросили щоб зіграв, погодився, але попросив щось поїсти. У нас заперечень не було, побігли по домівках за харчами.

Йдучи на роботу, мати варила мені невеличкий горщик пшоняної каші, це був мій денний раціон. В холодній стебці (це суміжне  з кухнею приміщення, де зберігають харчі), зазвичай, стояв і глечик молока. Тому, переполовинивши свої запаси, приніс ту кашу музиканту. Боже мій, якими голодними очами дивився він на ту їжу! Підібрав кожну пшонинку, подивився чи не несуть ще якусь добавку. Приклав скрипку до підборіддя, взяв в руку смичок і полилась якась нечувана сумна мелодія… Це диво тривало, принаймні, хвилин з п’ять. Скрипаль піднявся і пішов далі  вглиб села.

Не можу стверджувати, але можна допустити, що багато таких мігрантів пов’язали свою долю з  моїми Немовичами, адже робочих рук не вистачало, багато чоловічого населення залишилось на воєнних фронтах, часто в село приходили лише «похоронки». Піти в прийми – це єдина можливість для цих обездолених людей спасти своє життя. Ось чому і зараз, блукаючи на сільському цвинтарі, зустрічаєш надгробки із  нетиповими для нашого аборигена прізвищами. В якійсь мірі, це мабуть оті самі «брянські».

Продовжуючи  спогади про своє «зелене» дитинство, торкнусь ще однієї вже духовної теми. Мій дід Кіндрат, як і його числені нащадки, включаючи і мою маму, були досить набожними людьми. Не пропускали жодної служби в церкві. Звісно, там був присутнім і я. Особливою дитячою радістю були Великодні свята. Підготовка до Паски – світла сторінка нашого буття. Передвеликодній піст закінчувався, вже снилось щось скоромне, смачненьке.

На городах потрібно було накопати свіжого хріну, натерти, залити бурячаним квасом. Запечена свинина з хріном – не тільки дитяча мрія! А заготівля крашанок! Не виключалось, що на свято могли для тебе пошити і новий картуз, а це  неабияка гордість хлопчака. Але, основне, чому ми найбільше раділи – на Паску ніщо не лякає.  Так, вам це не зрозуміло.    Отож послухайте. Чомусь в ті часи діти боялись якоїсь нечистої сили. Йти в темряві по безлюдній вулиці було вкрай лячно. Про якихось хуліганів мове не йде, в селі таких не було. Боялись того «хто лякає». Це, мабуть, була якась нечиста сила, або якийсь привид.  А може  це навіювання дорослих, щоби таким чином  тримати нас в покорі. Принаймні, я від них ні разу не чув, що нечиста сила, це якась несінитниця.

Але на Великдень нечистої сили не водилось, тому ніщо не лякало, це нам втовкмачували всі. У великодню ніч я міг декілька разів прибігти із церкви до своєї хати, що стояла на відлюдді, і, дійсно, ніякої «нечистої» не зустрічав. Мабуть, не побоявся б пройти і біля кладовища. Що значить віра!

Та свято приносило мені одну неабияку проблему. Після закінчення посту, як істиному християнину, потрібно було йти до сповіді, щоби зізнатись у скоєних гріхах, які тобі потім великодушно простять. І тут колізія: я не звик говорити неправду, хіба щось там збрехати твоїм одноліткам в своїх дитячих іграх. Але ж не попу.  А тут треба мати оці гріхи, інакше чого сповідатись. Що ж тут видумувати: маму я слухав, в школі мав п’ятірки, просто такий собі янгелочок. Цим запитанням ставив в глухий кут і маму, що говорити батюшці?

Розповідали, що в ранньому дитинстві мав таки норвистий характер, але про це пам’ятаю досить туманно. Мама, ідучи на роботу, заводила мене до родичів, де виникав такий собі спонтанний дитсадок, бо під наглядом там був я не тільки один. Але розлучитись із ненькою, навіть на один день, для мене це була трагедія. Я влаштовував істерику, навіть кусав до крові свої кулачки: «Не залишай мене!» Єдине, що приводило  до тями,  погроза матері: «Цить, а то піду в світ!». Така погроза впливала, залишитись без матері назавжди, звісно, я не бажав. Істерика стихала. Але на сповіді про ці далекі гріхи я соромливо замовчував.

Не можу не добавити декількох теплих слів про свою маму. Моє раннє, як я назвав його «зелене», дитинство проходило без батька. У мене не було рідних братів і сестер. Мама була і годувальником, і захисником, і вихователем, і порадником. Весь мій дитячий світ концентрувався у цій єдиній людині. Чому про це я почав забувати, коли став дорослим? Можливо, тому, що уже і сам став батьком, уже росли і свої рідні «чада милі»? Можливо. Але, думається, просто не вистачило мудрості, щоби віддати належне за оте материнське тепло. Та вже цього не повернеш, хіба що запізнілими словами каяття:

Згодом  наші священослужителі, особливо дяк,  мене навіть почали поважати, вважали за помічника. Розповім в чому справа. У мого діда, який був членом якоїсь  церковної «десятки», дома були деякі книги на церковнослов’янській мові. Літеру за літерою і я десь в п’ять років навчився читати оті вітієваті письмена, звісно, не розуміючи суті написаного. Про це дізнався і наш церковний дяк. І що б ви думали?

В передвеликодніх церковних службах, які тривають майже тиждень, є така як «Чистий четвер». В центрі церкви стоїть якийсь солідний постамент з «Плащаницею», біля якого всю ніч з четверга на п’ятницю  читаються відповідні  молитви. Є спеціальний пюпітр, де лежить та церковна книга з текстами, горять свічки і дяк «бубнить» собі під ніс оте церковнословянське чтиво, яке  ніхто із прихожан, яких вночі в храмі не так густо, не розуміє.  Але Божа служба має свої канони, свої правила.  Можна поспівчувати дяку, тяжка в нього та нічна повинність, але помічника нема. Ось тут знадобився і я.  Мені ставили стілець, щоб міг дотягнутись, і за чтиво брався вже ваш покірний слуга. Декілька годин давав перепочити своєму старшому колезі і під ранок уже  і сам йшов додому, щоби відіспатись. Хотів би я зараз подивитись на себе в тій ролі!

А читати і писати на нашій державній мові навчився вже згодом, але ще до школи.

Завершуючи розповідь про наше натуральнее господарство торкнусь ще однієї галузі, досить важливого сектора – птахівництва  та тваринництва  . На подвір’ї у нас завжди бігало з десяток курочок, які старанно виконували свою місію – несли яйця. Але виявилось, що ці несучки у нас якісь унікальні, про що вони і не здогадувались. Я виявив цю унікальність досить випадково. Яйця наших домашніх птахів чомусь мали дуже міцну шкарлупу, певне, якийсь надлишок кальцію.

Для дітлахів, фарбовані  за допомогою лушпиння цибулі, яйця були основним атрибутом Великодня. У них в свята були досить серйозні, досить азартні, змагання, які чомусь називались «битись у битки». Набираєш у кишені декілька крашанок і йдеш на вулицю, де тебе чекають такі ж аматори яєчних баталій. Носок в носок, часом на допомогу йде й тил яйця – «пуха»,  розбив і трофей уже твій.  А скільки гонору, коли приносиш додому повні кишені оцих «биток»! В цих яєчних боях домінувала певна тактика, це була ціла наука. Ніяке, навіть найвитриваліше, яйце не могло забезпечити більше трьох перемог. Тобто четвертий раунд для нього міг бути вже програшним. Тому на четвертий поєдинок –  берись за резервне. Міцність шкарлупи ми собі гарантували, постукавши яйцем по своїх передніх зубах, на слух визначали її надійність. Навіть насиченість кольору при  фарбуванні  багато про що говорила.

Ось тут мої друзі виявили, що, зазвичай, переможцем в цих баталіях виступав саме я.  Зі мною перестали «битись», бо це явний програш. Спочатку це мене радувало, але така дискримінація почала турбувати, доводилось ходити на віддалені вулиці, де про такий феномен яєць наших несучок ще не знали.  Досі усміхаюсь, коли згадую, що деякі господині перед Паскою приходили до мами щоб обміняти якийсь десяток яєць на наші «унікальні». Де розгадка цієї аномалії, не знаю. Вважали, що це через те що ми жили «в березі», недалеко від річки. Можливо наші несучки більш ґрунтовно розумілись в таблиці елементів Менделєєва, але про це скромно замовчували.

Мали ми декілька поросят, я був основним їх годувальником, коли залишався дома один. Голодні, вони завжди верещали на всі голоси, моя задача нарвати побільше зілля, що їх заспокоювало. Вітаміни, виявляється, люблять навіть поросята. Одного разу на городі я надибав на  солідні зарослі хріну, який паразитував на грядках. Велике,  лапате листя, досить зручно рвати, не те що жалячу кропиву. Наносив того листя півхліва і, задоволений, пішов до друзів, адже у нас теж були свої нагальні справи. Під вечір повертаюсь додому, ще на відстані чую відчайдушний вереск моїх підопічних, невдовзі повернулась з поля і мама. І сміх і гріх. Виявляється ті дурні свині ще й і в харчах розбираються! Листя хріну, бач, їм не до вподоби, подавай кропиву чи лободу.

Невеличка наша корівка була досить лагідною, носила ласкаве  ім’я «Маня». Видоїти себе дозволяла навіть і мені. В селі було декілька штатних пастухів. Після закінчення сезону вони від своїх клієнтів-сельчан отримували певну натуральну оплату збіжжям. Досить часто на допомогу пастухам виділяли й підпасків, як правило,  дітей. Я з величезним задоволенням виконував цю місію. Єдиний «мінус», потрібно рано прокидатись, ще до сходу сонця. Та це не проблема. Але який смачний обід на природі!

Пам’ятаю, побутував тоді розхожий анекдот про невдачливого пастушка. Йому мама поклала в торбину два варених яйця, щоби на пасовищі той хлопець пообідав.  Та додому він повернувся голодним, яйця так і залишились цілими. Виявляється в лузі не знайшлось нічого твердого, щоб їх розбити, ніякої каменюки. Ось така незадача.

Та основною нашою гордістю був чудовий гнідий жеребець. У нас був і певний кінський реманент, навіть віз. Як вдалося матері зберегти його у ті лихі часи? Не розумію і досі. Адже конфіскувати його для  своїх благородних цілей елементарно могли люди, які мали зброю, незалежно від кольору  прапорів. Чи під час відступу-наступу наші радянські, чи німець-окупант, чи  «хлопці з лісу», так звана «партизанка».  В скрутні часи коника ми ховали в комірці, що межувала з житлом, навіть мала спільні вхідні двері. Вночі виводили його в двір, щоби прогулявся, трохи розім’яв ноги. Начебто і тварина розуміла небезпеку, вела себе належним чином, не подавала голосу. Надійними виявились і наші сусіди, не проговорились.

Літом, після виснажливої польової роботи, коней на випас відправляли у так зване «нічне». Увечері збирався такий собі кінний загін з вершниками-хлопчаками і мандрував далеко за село на землі так званих польських «всадніків». До 1939 року панська Польща намагалась окатоличувати місцевий люд, йшла  активна «полонізація» західних регіонів.

Великі земельні ділянки наділялись полякам, які виявляли бажання переселитись на наші терени. Створювались цілі господарські садиби. Їх господарів тоді величали «всадніками». Після «воз’єднання» все те було кинуте напризволяще. Землі збур’яніли, заросли травою. Саме ці нейтральні безгосподарські масиви сельчанами використовувались для випасу своєї худоби.

Командирами тих кінних загонів, що направлялись у «нічне», були більш дорослі хлопці, але не цурались і мене. При цьому, зазначу, ніяка сучасна «дідовщина» там не практикувалась. Була повна солідарність, допомогали навіть підсадити на коня, або його зтреножити, тобто спеціальною мотузкою, що називалась «путом», зв’язати разом передні ноги, що не дозволяло коневі бігти, а змушувало пастись лише  на місці.

Ще й зараз пам’ятаю романтику тих ночей.  В багатті печеться картопля, на якихось палицях-веретенах підсмажується сало, більш статечні парубки розповідають про свої пригоди, де обов’язково щось їх хотіло налякати, але, звісно, вони не з полохливих. Уже згодом щось таке подібне вичитав у Тургенєва. Думалось, що «Бежин луг» змальований саме із такого «нічного».

Запрягати коня у віз самостійно мені ще не дозволяли, не доріс. Спроби особисто взятись за плуга при оранці теж були безуспішними. Щоб  не вискакував на поверхню ріллі леміш, як це траплялось у мене, потрібні сильні руки. Зате поводити коня під час оранки, тримаючи його за вуздечку, я був мастак.

Та згодом почалася масова колективізація і нашого гнідого ми вимушено здали в колгосп. Скільки було сліз, і не тільки в мене!

Хлібороба з мене не вийшло, бо, як казали земляки: «пішов Тодік в навуки». Та про це я вам згодом розповім.

Advertisements

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s